Меню

Чернівці, 58032, вул. Перша Приміська 3
+38 (098) 715 01 81
booksxxi@gmail.com

«ВИДАВНИЦТВО 21» ПРИПІДНІМАЄ ЗАВІСУ СВОЇХ ПЛАНІВ НА РІК ПРИЙДЕШНІЙ

29.12.2017

«Видавництво 21» на 2018 рік має чимало планів. Добре буде представлено як сегмент української літератури, так і зарубіжної. Як звично, видавництво анонсуватиме вихід нових книг і розповідатиме про них. Але трохи припідняти завісу можна вже.

Наразі «Видавництво 21» докладніше розповість про три запланованих перекладних видання, з приводу яких дали свої коментарі перекладачі, відповівши на запитання: Які головні меседжі твору? Чим книга буде цікава українському читачеві?

Ще раніше «Видавництво 21» анонсувало вихід роману швейцарського німецькомовного письменника Крістіана Крахта «Імперіум» у перекладі Богдана Сторохи. Уже цього року читачі отримають можливість прочитати цю утопію, побудовану на реальній історії. Більше прочитати можна, перейшовши за цим посиланням: http://www.books-xxi.com.ua/news/majbutnij-avtor-vidavnitstva-21-stav-laureatom-literaturnoi-premii-germana-gesse

2018 року вийде ще один роман у перекладі Богдана Сторохи ‒ «Усмішка мого незримого батька» («Das Lächeln meines unsichtbaren Vaters», 2016) німецького письменника, журналіста, музиканта родом із Києва Дмітрія Капітельмана. Хоч це його дебютний роман, він одразу отримав визнання: був відзначений тижневиком «Der Spiegel» як одна із найкращих книг осені 2016-го, а критики вбачають паралелі між творчістю Капітельмана та Набокова. За цей роман Дмітрій Капітельман отримав премію Клауса-Міхаеля Кюне.

Дмітрій Капітельман народився у Києві 1986 року. У восьмирічному віці емігрував із батьками до Німеччини. Вивчав соціологію та політологію у Лейпцизькому університеті, закінчив Німецьку школу журналістики у Мюнхені. Мешкає у Берліні. Працює незалежним журналістом та виступає як музикант під сценічним ім’ям Dheema.

Роман «Усмішка мого незримого батька» автобіографічний. Це оповідь про подорож батька і сина Ізраїлем. Але головне ‒ про намагання сина зрозуміти свого батька, який, будучи за фахом математиком, змушений був цілковито змінити свій спосіб життя у нових умовах, власне, так і не прижившись у новому середовищі. Роман про те, як непросто немолодій людині адаптуватися у нових умовах, віднайти свою зону комфорту, свою землю обітовану - не лише у навколишньому світі, а й в собі. А також «Усмішка мого незримого батька» ‒ це відшукування себе в іншому, пророщування себе із комунікації і творення себе у діалозі.

Богдан Стороха основоположним мотивом роману називає пошук ідентичності.

«Чим може бути цікава читачеві. У цьому сенсі, як мені здається, питання пов’язане з першим щодо меседжів. Як не дивно, але мені відчувається в тексті перш за все етична складова, котра підпорядковує собі сюжет. У цьому випадку є всі підстави говорити про внутрішні кордони і внутрішнє розділення ‒ етнічне, державне, мовне, вікове, світоглядне. Життя окремої особистості становить низку ситуацій і обставин, котрі формують те, як сама особа себе розуміє, ніколи не залишаючись однією й тією самою, змінюючись і трансформуючись. Те, що відбувається з героями ‒ це саме така зміна, котра долає / перепрацьовує травматичний досвід тої чи іншої складності. Можна сказати – шлях встановлення ідентичності, але ідентичності не як відкидання всього того, що начебто заважає побачити «себе справжнього», а усвідомлення того, що тільки в деталях і такому нашаруванні на перший погляд «зайвого» і встановлюється власна «самість». Невипадково шлях до цього – подорож, яку здійснюють батько з сином.

У певному сенсі тут йдеться про апеляцію до базового мотиву мандрів, котрі завжди ведуть не в інший світ, а до себе самого. До себе, кого можна побачити тільки через іншого / інших – і тому на перший план виходить етика стосунків і ставлення – те, чого у світі не вистачає і що до сих пір формує людину в її цілісності особи, в повазі до іншого, через яку проявляється поняття гідності. повагу до інших може оцінити тільки хтось інший – гідність усвідомлюється тільки самим собою.

Тобто, загалом – питання книги вкладаються в ряд – де той, хто я? Де мені його шукати? Чому я можу пізнати себе тільки тоді, коли пізнаю іншого? Де пролягає кордон між мною та світом, який я можу / не можу переступити?

Ідентичність, загалом, це не лише корені, які мені треба знайти і зрозуміти, але і побачити, що з них «виростає», які плоди виростають на цьому дереві. Начебто лірика – але без неї нікуди».

Із подібного тематичного поля ще один роман, вихід якого заплановано на наступний рік, - «Вона була з Маріуполя» німецької письменниці та перекладачки українського походження Наташі Водін. Цей роман був нагороджений премією Лейпцизького книжкового ярмарку 2017 року в категорії «Белетристика». Над перекладом працює Христина Назаркевич.

Коріння Наташі Водін із України, але народилася вона у Німеччині (8 грудня 1945 року, місто Фюрт) у родині остарбайтерів, мала ще молодшу на сім років сестру. Її мати Євгенія Іващенко 1956 року вчинила самогубство ‒ Наташа потрапила до сирітського притулку. Згодом працювала друкаркою, телефонною операторкою. І лише на початку 70-х вирішила змінити свою долю: закінчила мовну школу, розпочала кар’єру перекладачки. Як перекладачка у 1970-80-х роках відвідувала Радянський Союз. Переклала німецькою твори Євгенії Ґінзбург, Венедикта Єрофєєва, Андрія Бітова. Наташа Водін ‒ вільна письменниця, мешкає у Берліні.

Головною героїнею твору «Вона була з Маріуполя» є мати Наташі Водін, яка, власне, й походила із Маріуполя. авторка осмислює не лише долю своєї мами, а й усього її трагічного покоління, епоху. Очевидно, що це був також спосіб повернення Наташі Водін до себе, непростий шлях, який вона мала пройти, аби вимовити історію своїх травм.

Щодо жанру книги, то ось що з цього приводу каже «DW»: «Жанр книжки «Вона родом з Маріуполя» визначити нелегко. Короткі анотації та німецькомовна «Вікіпедія» називають її романом. Організатори Лейпцизького книжкового ярмарку говорять про "біографію з елементами художньої вигадки". Можна було би додати: а також з елементами історичного розслідування та історичного нарису».

Христина Назаркевич у романі «Вона родом з Маріуполя» вбачає можливість вимовлення, проговорення травм, пов’язаних з темою остарбайтерів, активізації особистої та колективної пам’яті, повернення до себе шляхом реанімації любові до найрідніших людей.

«По-перше, однією з центральних тем роману є тема примусових робітників, точніше їх найбільш упослідженої категорії – «робітників зі сходу», Ostarbeiter, які зобов’язані були носити на одязі нашивку з літерою О. Цю літеру письменниця ставить на один щабель з жовтою зіркою Давида, з тією різницею, що про Голокост знають усі, а про трагедію людських доль, яка ховається за нашитою літерою О – мало хто. І якщо на початку 1990-х, коли люди, які пережили роки примусової праці, отримували від Німецької держави компенсацію, про примусових робітників ще говорили і про це знали, то сьогодні, 20 років опісля, нерідко навіть їхні прямі нащадки нічого не знають про цю ганебну сторінку людського приниження. Роман Наташі Водін – меморіал усім тим сильним, молодим, гарним, здоровим людям, яких розчавила, скалічила, зневажила нелюдська система.

По-друге, винесене в заголовок місто Маріуполь, місто народження матері письменниці, перебуває на тонкій межі українського світу і світу, отруєного сепаратизмом. Необхідно повертати мешканцям сходу і півдня України їхню колективну пам’ять. А історія авторки, яка в поважному віці вперше (посмертно) дізнається історію життя своїх рідних, може слугувати прикладом драми, з якої багато чому можна (і треба) навчитися. І, звичайно, переклад книги українською – однією з тодішніх мов багатомовного Маріуполя – це теж свого роду повернення колективної пам’яті.

По-третє, в романі стільки стриманої ніжності, що це, мабуть, один з найпотужніших романів про любов до матері, запізнілу і від цього трагічну і болісну. Це роман про те, як важко жити без своєї історії, і про те, яким важким, майже недоступним є шлях до задавненої і забутої історії. Ця родинна історія, яку читач крок за кроком дізнається разом з авторкою, тримає майже в детективній напрузі. Шар за шаром Наташа Водін знімає пил тотальної непам’яті зі своєї родини по материній лінії, повертаючи собі пам’ять про рід, а нам – даючи переконання, що без такої пам’яті людина – загублена і дезорієнтована в світі».

Переконані, що особливо цікавою читачам буде книга швейцарського та австрійського історика, фахівця з українсько-російських відносин, професора Віденського університету Андреаса Каппелера «Нерівні брати. Росіяни та українці: від середньовіччя і до сучасності», в якій дослідник, відомий такими своїми науковими інтересами, як український націоналізм, націєтворення, міжетнічні стосунки, історія Галичини, спростовує міф, який досі побутує, про Росію як старшого брата. Над перекладом працює Володимир Кам’янець, який дав розгорнутий коментар щодо цієї книги.

«Професор Каппелер - один з найвизначніших фахівців зі східноєвропейської історії у світі, а в німецькомовних країнах, мабуть, що найвизначніший. Кілька його монографічних праць, численні статті та збірники статей за його редакцією виходили друком в українських перекладах і зробили вагомий внесок у розвиток історичної науки в Україні. Він - іноземний член Національної академії наук України, а віднедавна разом з професором Ярославом Грицаком очолює роботу австрійсько-української історичної комісії.

Появу цієї книжки зумовили анексія Росією українського Криму та розв’язана нею гібридна війна на Сході України. Основне завдання, яке ставить перед собою автор, насамперед у тому, щоб роз’яснити німецькомовному читачеві, як розвивалися стосунки двох сусідніх та, на перший погляд, доволі близьких народів протягом багатьох сторіч, і продемонструвати, чи могли існувати, хай навіть теоретично, історичні причини для якогось збройного протистояння між українцями й росіянами. Якщо історія, культура, література росіян ще якось присутні на ментальній мапі пересічного мешканця Західної Європи, то його знання про українців дорівнюють здебільшого нулеві. Ба навіть багато хто досі за інерцією вважає росіян і українців одним народом, у чому доволі значних успіхів досягли колись царська й радянська історіографія та публічна історія й до чого докладає значних зусиль сучасна російська пропаганда.

Загалом книжку можна розглядати як фахову й виважену відповідь на перекручування історії українців і росіян й використання її рупорами російської пропаганди в західноєвропейських країнах. У цьому полягає і її важливість також для українського читача, який, сам часто стикаючись з відвертим перекручуванням або ж пересмикуванням історичних фактів, не завжди в змозі тверезо й виважено оцінити пропагандистські меседжі. Крім того, українському читачеві, безсумнівно, буде цікавим неупереджений і неемоційний виклад відомого фахівця з історії східноєвропейських країн методом так званої histoire croisée або ж «перехресної історії» двох народів, який ще не усталився в українському історичному наративі».

Отже, «Видавництво 21» у прийдешньому році налаштоване на комунікацію з вимогливим і завжди притомним читачем-інтелектуалом.

 

Інґа Кейван,

літературознавець

PR-менеджер «Видавництва 21»

+38(096)532 92 36

+38(099)475 85 61

ikeyvan7612@gmail.com

 

Фото 1: https://www.hanser-literaturverlage.de/autor/dmitrij-kapitelman/

Фото 2: http://www.wienerzeitung.at/themen_channel/literatur/buecher_aktuell/686066_Wodin-Natascha-Alter-fremdes-Land.html

Фото 3: http://tyzhden.ua/Politics/63189