ЗЕКАМЕРОН ХХ

У документальному романі Вернона Кресса читач знайде об’ємну картину колимських і частково сибірських таборів раннього повоєнного періоду. Її автор – освічений австрієць, який випадково потрапив у казан ГУЛАГ’у. Не потерпаючи через втрату радянських ідеалів, Вернон Кресс почувається в ньому літописцем, об’єктивним свідком. Задротований світ він бачить очима вихідця із Західної Європи. Не оминаючи страждань, оповідач – оптиміст і романтик за натурою – намагається розповісти не лише про те, як люди в таборі гинули, але й як вони там виживали. У своїй розповіді сам автор не даремно відзначає «дух швейкіади»: світлі інтонації гумору споріднюють «Зекамерон» із «Декамероном». Водночас у перегукуванні цих назв міститься гіркий сарказм, нагадування про трагічний контраст між епохою Ренесансу й жорстоким XX століттям.

Автор книги – освічений австрієць, який випадково потрапив у казан ГУЛАГ’у. Не потерпаючи через втрату радянських ідеалів, Вернон Кресс почувається в ньому літописцем, об’єктивним свідком. Задротований світ колишній чернівчанин бачить очима вихідця із Західної Європи. Не оминаючи страждань, оповідач – оптиміст і романтик за натурою – намагається розповісти не лише про те, як люди в таборі гинули, але й як вони там виживали.

«Я намагався дещо одразу витісняти з пам’яті. Надто бридкі то були сцени, які, якби я утримував їх перед внутрішнім зором, заважали б мені працювати і радіти життю. Сцени, які перекреслювали усе, на чому стояв і стоїть мій світ, мої ідеали і надії, сцени, якими нас ретельно і систематично отруювали в задротованій імперії. Ось чому мені так важко читати похмурого Шаламова – він мусує те, що мені краще забути! У власних мемуарах про табір я намагався не живописати жахів, дещо просто пропустив, пам’ятаючи висловлювання Карла Крауса про приватний сектор у душі читача і про такт, який слід у зв’язку з цим виявляти», – ці слова можна сміливо вважати за письменницьке кредо автора «Зекамерона».