Меню

Чернівці, 58032, вул. Перша Приміська 3
+38 (098) 715 01 81
booksxxi@gmail.com

Хто з них убивця? ( Нада Ґашич "Вода, павутина") Ганна Улюра

31.08.2016


http://litakcent.com/2016/02/16/hto-z-nyh-ubyvcja/
Межі високої й популярної літератури розмиваються, час від часу їх у примусовому маніфестаційному порядку скасовують, періодично активують компромісні «мідллітературу» й «белетристику», часто-густо побоюються: масова й елітарна проза взяли одна в одної найгірше… А все наразі, як було. Важить добра історія, розказана в адекватний їй спосіб.
Хорватську письменницю Наду Гашич звуть загребською Агатою Крісті. Ми вже читали її українською – кілька років тому «Літопис» оприлюднив детектив «Тиха вулиця, алея» (також у перекладі Наталі Хороз). Тож нам відомо, що чекати від її злочинів і розслідувань. Такі собі короткі перебіжки популярного жанру до маргінальних літературних практик на зразок запису міських діалектів. Здається, розривається проза цієї балканської детективниці між відтворенням помпезного обряду високої літератури й намаганнями відповідати великій просторі белетристики.
У новому романі – все те саме, авторською непослідовністю не розчаруємося. До речі сказати, новий переклад Гашич – це друга, слідом за «Тихою вулицею…» книжка з тетралогії про вбивства у Загребі, що оформлена як пори року. «Літо» уже прочитали, маємо тепер «осінь».
«Вода, павутиння» (Voda, paučina, 2010) починається з опису катастрофи (вона має реальне підгрунтя). 1964 року вода у річці піднялася й затопила бідні квартали Загреба. Загинуло сімнадцятеро осіб, серед яких був і Здравко – чоловік Анни і батько ще не народженої Катарини. Повені примхливої Сави – частий випадок. Але те, що про них вчасно не попередили мешканців пригородів, – зрушує паводок різко вбік по шкалі «природна катастрофа – техногенна аварія». І от гине чоловік, урятувавши від смерті у воді свою вагітну дружину. Природний нещасний випадок. Дивне поєднання, скажіть! Краще звучатиме – неприродна смерть від техногенної сили?.. Зрештою, ми ж так і не дізнаймося, як саме Здравко помер. Важить те, що Катарині випадало стати першим немовлям, народженим після катаклізму.
Смерть Здравки має свого «символічного двійника». У книжці загалом загинуть четверо жінок, але саме вони нецікаві. А ось те, що помре дитина, онук Здравки… Смерть дитини, скажімо, від хвороби – банальна, вона не заслуговує на колективну скорботу. Однак маля загинуло, як і дідусь, через природно неприродну причину. І у такий спосіб вона, ця «банальна» загибель, стала справою колективу. Детальний опис помирання Давида подано як дійство на кшталт масової жалоби за загиблими у катастрофі… Читати важко. Не через співчуття, а через злість – таким він є прозорим ритуалом, цей дубль смертей діда й онука; щось на кшталт ритуалу «колектив перетравлює чиюсь злу волю, яка спричинила смерть члену колективу».
Але я поспішаю. Крок назад.
Наступна за паводком сцена роману – 2009 рік. Стається убивство, чисте від додаткових сенсів і символів. Усе просто: одна людина фізично знищує іншу. На шкільному подвір’ї знаходять тіло вчительки іспанської мови. В цій самій школі працює Ірма, молодша зведена сестра Катарини. Випадковим свідком того, як уночі позбувалися трупа, є Давид, син Катарини. Свідки, як відомо, у безпеці не бувають. Велике чорне авто, що слідкувало за хлопчиком, провокує аварію: Давид потрапляє під трамвай і впадає в кому. Нині поліція вже розслідує два взаємопов’язані злочини, в центрі яких опиняється родина Катарини.
Про уникнення (не)нав’язливого символізму в цій частині роману я перебільшила. Детективна історія у 2009-у розкривається впродовж дев’яти днів: від 25 жовтня і «прихоплює» День всіх святих. Дев’ятий день по смерті, ясно – пам’ять живих про померлих. Частин у романі теж дев’ять. Це уже інша дев’ятка – дев’ять камінців Го, які оточують/захищають центральний шарик, і дев’ятий вал. (Захочеться згадати Айвазовського, згадайте – є підстави: його «Дев’ятий вал» тут постійно висить на стіні, хоч і не вистрелить у фіналі). Буря, згадана в передмові в зв’язку з паводком, нарощується і відгукується через роки. Смерть батька відбивається на дочці; воєнний досвід батьків відізветься в Давиді; за те, що вижили під час катастрофи, вони всі заплатять зараз, у часи нормалізації. Бурю, вочевидь, зібрали, але що натомість посіяли?
Переказувати сюжет детективу незручно, навіть небезпечно, вибачте. Але не у випадку «Води, павутиння». Убивця, наче розчарований тим, що його так толком ніхто й не шукає, сам себе оголосить наприкінці роману. Сам себе покарає. Якось наївно й навіть беззахисно. Зрештою, це ідеальний злочин. Убили когось, на кого всім начхати; злочин здійснив хтось, кого всі знають; покарані натомість саме ті «всі». «Викриття вбивці не має стосунку до злочину. Важливий мотив злочину, а не викриття вбивці. Викриття вбивці – це… Як тобі пояснити? Це технічний процес задля самого процесу. Може, й для чогось іншого слугувати, але з мотивом злочину не має нічого спільного»… Детективний роман, у якому детально фіксуються пропоновані обставини, а не сама подія чи її реконструкція. Це вже не детектив, точно. А що тоді?
Урбаністична проза, наприклад. Дія роману відбувається на околицях Загреба, на Трешнєвці. Той район – окремий герої зі своєю історією: пережив повінь, утворив міцну соціальну спільноту (там важко прижитися чужому) і ось став жертвою афер із нерухомістю, має зникнути. А ще малий Давід катається трамваєм – котрий його і зіб’є. Ми разом із них отримуємо детальну екскурсію вулицями Загреба та почуємо чимало міських пліток і новин. Найцікавіші частини роману – це телефонні й живі розмови, які герої підслуховують у загребських трамваях і автобусах. Данина й пошана живому голосу та новій щирості, що правили бал у прозі початку століття, то зрозуміло. А ще: спроба осмислити щось унікальне в процесах універсалізації. Ну ось, що може бути «універсальнішим» за вбивство жіночки, яка зв’язалася з державною мафією, що заробляє на проституції? А якщо цю історію розказати загребською говіркою? (Гашич як філолог спеціалізується на словниках сучасної хорватської мови, понімаєте).
У романі цьому говірок є стільки ж, скільки шрифтів: і очі розбігаються, і вуха в’януть: «Змішувалися голоси перегукування, вигукування, гукання, лічення, впізнавання, ойкання, обурення, звинувачення, здивував, не впізнавання, кайкання, чакання, ієкавиці, екавиці, ікавці, єкавиці, штока виці, штакавиці…» (це говірки хорватської). І перекладачка захопилася – вибору, здається, не мала. Чимало почуємо: «поклала на психу» «дзядек», «бахур», «хто вам робив вагадлом», «спартолити», «як їй фест поміг сусід», «вимкни братруту», «капарство», «жеби не засмарувати кров’ю», «же бештаю тебе» тощо без кінця.
Макаронічна «Вода, павутиння» вбирає в себе все і здебільшого без розбору. Хоч це й дивно, екзотичні стильові й жанрові прийоми роману в принципі мотивовані в своєму абсолютному надлишку. Тут: листи-сповіді, підслухані телефонні розмови, розлогі диспути про здорове харчування, три-чотири вставні казки, катехізистичні за структурами діалоги, монологи на прийомі у психолога, фізіологічний нарис, сни, потоки свідомості, гіньольні описи весіль і похоронів, поліцейські протоколи… Скажімо, ті казки. Їх читають помираючому Давиду батьки; він чудово все чує. Казки самі по собі цікаві, безперечно, авторські. Вони мають, певно, створити ілюзію (для хлопця в комі?) справедливого світу. Чистий маніхейський акт. Натомість тим сильніший контраст, коли герої казок переміщаються до реальності – до прикладу, тато-дракон перетворюється на батька, який не відчиняє дверей дитині, котру переслідують убивці; добра фея насправді стане сусідкою, що б’є смертним боєм свого підопічного-дебіла і залюблює до смерті чоловіка (саме так, варто книжку почитати, я ж кажу!).
Якщо тут і має йтися про монтаж, то дуже широко – як демонстрування будь-якої неоднорідності, практичне комбінування контрастних і обмежених образів. Сюжет розходиться, як концентричні кола по воді: від смерті Здравки й народження Катарини, прихоплюють інших дітей Анни, онука Здравки, його батька, його нову дружину, сусідів, попутників. Так, саме стиль: від об’єктивного оповідування колами аж до звукописів і поезій станів зміненої свідомості… Така жанрова й стильова мішанка тут використовується так само, як і обманка з детективним розслідуванням. Складається чітке враження, що автор намагається відділити себе від оповідача за допомогою письма, а зрештою тільки породжує якісь чудернацькі версії власної біографії, що стрімко розчиняються в історіях, які ніхто до кінця розказувати нам і не збирається… Не письмо, а децентрована мрія постмодерніста. Тільки це не постмодерністський роман.
Тут головне: «А може, може, вони втекли? Бояться того, хто бачив. Усі бояться того, хто бачив»… Правом прямої мови (окрім авторської) тут наділені тільки двоє. Два інфантильні оповідача – дитина та ідіот (згадати «Галас і шаленство» Фолкнера просто такі треба). Мало? Дитина провіщаючи свої чітко структуровані монологи, перебувають у цей час у комі. А ідіот бесідує з Пречистою Дівою, яка сидить у нього на долоні й мріє про нову сукенку… Казки більше не буде.
Проте нашарування всього-на-світі – насправді тільки «фоновий режим» роману. Ні, не детективного, але до такого собі комплексного роману про виживання. Виживання в Гашич – це чітко усвідомлений момент влади. Жах від смерті поєднаний тут із задоволенням від того, що помер не ти. Наступної митті настане біль від втрати і провина перед загиблим, але вони блякнуть перед тріумфом того, хто вижив. Тож їх весь час слід підмальовувати, як полірують герої пам’ятники на могилках до Дня Всіх святих.
Іще це роман про людей, котрі повернулися з війни, точніше,ж не змогли повернутися. «Слово “війна” звучало страшніше від слова “вода”», – акцентує розповідач. «Вас вода віднесе», – прокоментує слідом за старим, що пережив поводок і війну, його розумово відсталий родич. А це, до речі, люди, чиє спасіння вартувало життя Здравки. «Ви забуваєте, що тоді була війна», – по ходу зауважить Катарина. І уже ось тут, у 2009-у: «Оточивши одного з однокласників, група школярів, яка зайшли до трамвая біля Цібони: – Вбий, вбий серба, вбий, вбий серба! Учителька, яка їх супроводжувала: – Тихіше, діти, ми не самі!». Тут важить оте «ми не самі». Війна і стан після війни стають у Гашич антонімами: це єдність і це самотність. Батьки Давида побралися під час війни. Воєнна ейфорія, коли всі думали і відчували однаково, звела дуже різних людей. Відчуття пустки і самотності, які замінили свого типу воєнну ейфорію, поклали край їхньому шлюбу.
Війна в Гашич – цілком абстрактна. Але має переконливі наслідки: розлучені батьки на мить випускають свою проблемну дитину з поля зору – і цієї миті стається трагедія. Проблема в тому, що такий порядок подій-наслідків нагадує, м’яко кажучи, амбівалентну з погляду моралі процедуру. Убили – покаялися, і в такий спосіб покаяння стає прийомом, що допускає вбивство. У чистому залишку: гнітюча провина.
Питання, чому ти задихаєшся під тягарем чужого почуття провини саме в той момент, коли тебе начебто розважають, я тут, мабуть, залишу. Відповіддю на нього буде, певно: жанрова і висока літератури вчаться одна в одної; чомусь та й вчаться.
 
 
Джерело: ЛітАкцент