Меню

Чернівці, 58032, вул. Перша Приміська 3
+38 (098) 715 01 81
booksxxi@gmail.com

Померти красиво (Йозеф Вінклер "Natura Morta") Ганна Улюра

30.08.2016
placeholder+image

Існує досвід, чий зміст приречений оприявнюватися виключно в літературній формі. Перший із величезним відривом від інших тут – досвід смерті. Намагаючись за допомогою художнього зображення показати смерть як пороговий (обережно, не перечепіться!) стан, ми наразі тільки той поріг, даруйте, – межу художнього – і бачимо. Розмова про смерть – завжди протест проти неї. Цікавішою в таких творах є думка, що раз по раз виринає: життя як цілісне слід відтворювати, маючи на увазі його завершення. Чи не постане за таких умов смисл буття зображенням смерті?.. Натомість єдиний спосіб, у який ми можемо осягнути смерть – створити про неї текст. І такий текст завжди буде неповноцінним претекстом.
 Йозеф Вінклер – австрійський прозаїк із майже безпрецедентним кредитом читацької довіри. У невеликій за обсягом, але над-густій «Natura Morta» (Natura Morta. Römische Novelle, 2001) він, здається, просто розказав, як загинув під колесами авто нічим не примітний шістнадцятирічний італійський юнак. Або не просто.
 
 
На римському базарі на П’яцца Вітторіо Емануеле вирує життя. Тут сходяться різні люди – від туристів і наркоманів до циганок-перекупок і добропорядних ґаздинь, – які мають чітку мету і зайняті кожен/кожна своїми справами. Натовп, у котрому ніхто нікому не заважає, але усі один від одного залежні – товарні ж бо відносини. Тут попит породжує пропозицію, тут базиси і надбудови на своїх місцях, тут є класова боротьба і приватна власність, ранжири та ієрархії, в яких монахині з морозивом ніколи не бути циганкою з оберемком рожевих ліфчиків – але все значно цікавіше і динамічніше, ніж у Марксовому «Капіталі». І якщо хтось продає зелений інжир або підгулялу рибину, то інший їх обов’язково купить… Піколетто («молодший») – син торговки інжиром, який працює разом із Прінчіпе («головний») і Фрочіо (це «педик», до речі, теж не випадково) у рибній лавці: красиво патрає рибину і вправно пропонує її, охолоджену, покупцям. У перервах малий ходить по піцу для колег. В один з таких походів його збиває авто – пішов дощ, дорога була мокрою, юнак гине на місці. Майже весь ринок – колеги і покупці – приходять на його похорон.
Щодо фабули «Natura Morta» – це все. Тут би бодай без проблем із головним героєм розібратися. Хто помирає на авансцені, той і задає тон оповіді – ось підказка у допомогу. Підхід для Вінклера типовий: поставити поруч життя і смерть, точніше злити їх в одне; накидати до купи дрібнички, деталі, змішати коней і людей – щоб відтак організувати цей апріорний надлишок буття і показати кожне окреме явище як універсальне, кожне окреме взяте існування обміркувати як абстракцію… Хочу лиш показати, як Вінклер описує смерть юнака, і того буде досить в розмові про універсальне і деталь: «Піколетто з гарячою піцою в руках ступив на дорогу, прямо під пожежну машину. Піца по широкій дузі полетіла на асфальт. Машина проволокла хлопця більше, ніж десять метрів. У самих лише жовтих трусах і розірваній футболці із зображеними бітлами, Піколетто лежав горілиць на асфальті. Дощ стукотів по його тілу, обличчю, по розплющених, нерухомих очах і затікав у розкритий рот. Кров текла з його носа і вух. Стоячи перед постраждалим, водій безмовно й безпорадно здіймав руки угору».
Новела з підзаголовку тут буцімто і не при чому: «Natura Morta» – короткий текст, але для такого визначення цього замало. Несподіваний фінал чи поворот сюжету, перипетії, котрі вирізняють новелу – чи ми чекатимемо їх у творі, в назві якого гуде «морте»? А між тим ця «новела» з підзаголовку напряму звернена до «свого» читача, точніше – жорстко вказує нам на наше тут місце. Рішення проблеми життя і смерті у Вінклера дано, а сама проблема (смерть) усунена на рівні опису – у такий спосіб рішення усвідомлюється саме як рішення. Читач не є в «Natura Morta» ближчим адресатом, він – непросвітлений третій у чужій для нього реальності.
Скажімо, один лише момент: в кожному наступному реченні повісті – нова історія. На рівні теми фрази насправді не пов’язані. Кожне речення у Вінклера – воно і є новелою: складні стосунки та непередбачуваний і відкритий фінал… Мати хлопця нахвалює покупцям зелені фіги на площі проти Ватиканських воріт. Божевільний на радість туристам щось непристойне виробляє з ляльковою головою негреняти, насадженою на палку. Жебрає інвалід без нижньої частини тіла. Піколетто клеїть фігові листки на голову молодшого брата. Якийсь хлопець лоскоче листком вухо коханки. Екскурсовод розповідає англійською про собор Святого Петра. Напівголі розжарені туристки перепочивають біля фонтана, демонструючи спідню білизну. Стара полька намагається пробитися до сповіді. Фотографуються японські туристи. Піколетто обнюхує дівчину і йде мастурбувати до туалету на площі. Черниці «лижуть облиті шоколадом пальчики на брикеті морозива у формі дитячої ніжки»…
 Сюжет в цій книжці заміняють серії ретельно виписаних панорамних сцен; «сцен» у цілком літературознавчому смислі. В кожному окремому фрагменті, в кожному реченні «Natura Morta» постає детально опрацьована ситуація, в якій головує відчуття часу: тут абсолютно синхронізовані подія і розповідь про неї. Той, хто розповідає, відтак самоусунений – він просто незацікавлений спостерігач найменших дрібниць. (До речі, в іншому «італійському» творі Вінклера, в «Кладовищі гірких апельсинів» є такий собі пан із ноутбуком, який шастає римським ринком і все записує. Знайомі ба люди?). Оповідач же тут, в «Natura Morta», буквально не фігурує, він сам є частиною описаної системи випадковостей, яка мусить зрештою ствердити думку про певну закономірність («ми всі помремо» – чим не закономірність, га?).
 Ні, це не монтаж, але кінематографічні техніки на кшталт кіно-ока Дзиги Вєртова згадати захочеться. Вінклер спокушає клопіткою увагою до деталі, її візуальної складової насамперед, і всіляко акцентує музичність фрази, власне її звучання. Його текст дуже матеріальний – зримий і лункий.
 Кажуть, за синтаксис Вінклера варто померти. Позаздрити варто, як мінімум, і то автору. Довжелезні описові ряди, пишнота прикметників і дієприкметників, які завжди оформлені як групи (так, у прозовому творі, де це взагалі-то не вітається). Речення розгортаються і ускладнюються, очевидне закінчення речення і фінал історії відтерміновується всіляко. Такий собі акт зворотного творення. Я б тут один момент наголосила: всякі інфінітиви, герундиви і такі інші дієприкметники Вінклера – вони не мають категорії особи, часу тощо; вони навіть не мають значення основної дії, лише додаткової. Ні, інформативність їхню це не обмежує, але вказує на ситуацію спонтанного невольового спостереження, власне, а не дії як такої. Я знову повертаюся до кмітливого оповідача і безправного читача. Кінематографічні техніки Вінклера – це завжди вибухові суміші профанного і священного, які раз за разом – через повтори, навіть через рецидиви – змушують переоцінити те, що нам показують. При чому робитимемо ми це, наче «забувши», що нова естетична форма оновлюють і моральні змісти, їй притаманні. 
 Про священне – до прикладу і трішки детальніше. (З католицизмом у Вінклера, до речі, складні, м’яко кажучи, стосунки, зауважте це). Туристів не пускають до собору у коротких шортах, тут же кмітливі місцеві їм пропонують купити одноразові паперові широкі штанці, які ті ж такі туристи  розмальовують всякими сердечками і іншими кітчевими значками. (Релігійна емблематика у Вінклера, між тим, не менший, а то і більший кітч, ніж ті прохромлені сердечка – Серце Христове, ага, покоцаний Святий Себастьян, так, все тут є). А ми цієї миті маємо змогу помилуватися як не вологими майтками дівчинки-туристки, що проглядають через широкі її шорти, так яйцями Піколетто, котрий не дає собі зусиль навіть ті шорти вдягнути, так у сімейках ринком і шастає. Або ще таке. Трендом сезону є пустушки – їх носять як брелоки, сережки, підвіски. Обвішаний со́сками і Піколетто, то у вухах, то на поясі, то на зап’яску. А в зубах він тримає срібний хрестик, що висить у нього на шиї на золотому ланцюжку (до речі, чи має німецька відповідник українського фразеологізму «в зубах тримати» як «обговорювати, наговорювати, засуджувати»?). Розп’яття як символ смертності і безсмертя для вибраних, та соска, пов’язана із появою нового життя – найпростіше із протиставлень «Natura Morta». Секс (тіло) і смерть (воно ж таки, тіло) – найскладніше, либонь.
 Сексуальність «Natura Morta» – майже порнографічна (комплімент!). Привабливого Піколетто всі хочуть: і дівчина-туристка, і жінка в автобусі, що обнюхує його волохаті пахви, і його гомосексуальний колега. Молоде спрагле тіло, бажання як воно є. Сцена злягання (окрім мастурбації, що залишалася за кадром) тут, власне, одна: коли Фрочіо, що не тямить себе від горя, біжить із мертвим тілом хлопця через ринок, відсапуючи, стогнучи, просотуючись рідинами юного тіла – мертвого. Секс тут викривлений, не збочений, а саме викривлений – він, як і смерть, не надається до прямого опису. Смерть, як і секс не має суб’єкта: злягатися можна тільки з мертвим тілом. Це два стани (не процеси!), які живий не здатний схвалити чи відкинути. Можна просто бути – бажаним чи мертвим (або одночасно і тим, і тим). Бути м’ясом. 
 М'ясо – буквально, уже потім в значені «сировина», відтак – лунає думка про людину сотворену і тваринну. Така собі неперебірлива авторська любов до всіх різновидів м’яса – до матерії як такої.
 Найщедріші, найпереконливіші відступи і описи «Natura Morta» зарезервовані за їжею, м’ясом перед усім. Ну, ринок же: висять туші, тече кров, патрають і білують туші, викидають обрізки і порпаються у харчових відходах. Риба і фіги, з якими весь час «взаємодіє» герой, читаються як інверсія біблійних символів, але то найочевидніше прочитання. А цікавішим тут буде буквальне споглядання: «Мачелайо на П’яцца Вітторіо, у білій хірургічній рукавичці на правій руці і з двома грубими золотими каблучками і золотим годинником на лівій, розламав навпіл уже розколоту овечу голову з обдертою шкірою, вийняв із черепа мозок й акуратно розклав його двома купками на рожевому проолієному папері з фірмовими знаками. По очниці – очні яблука, вже вибрані, лежали серед обрізків – лазила блискуча фіолетова муха». Натюрморт. Котрий наче має на меті (докорінно) зупинити людський погляд, зосередивши його на деталях, поєднавши живе і мертве у славу живого і для попередження про невідворотність смерті. 
 Назва повісті Вінклера глибоко іронічна насправді. Я і про натюрморт, і про мертву натуру. Повість Вінклера напрочуд динамічна, а жодного пізнання сутності предмета, що його від натюрморту очікуєш, тут і не планується. Хіба що раз по раз перетинаються теми помирання, яке (не) надається до адекватного зображення, з тією думкою, що само по собі зображення є актом вбивчим (буквально). Все перетворюється на матеріал для мистецького акту і перестає цієї миті просто-бути…
 Нестримна публічна розмова «Natura Morta» про смерть є способом непомітно про смерть помовчати. «Я воскресну і чекатиму вас там» – це той топос і та думка, які не дають анти-католику Вінклеру спокою; але говорити про які він не вільний. Повість смертю юнака не завершується. У фіналі Фрочіо у запаморочені від заспокійливого тиняється кладовищем, де щойно поховали Піколетто, нявкаючи раз по раз якусь нісенітницю. Замість того, щоб кінець історії співпадав зі смертю героя і у такий спосіб засвідчив власне кінець і межу зображуваного, ця пародійна літургія закоханого закумареного «педіка» руйнує будь-яку претензію смерті на фінал... А ми у цю мить і лише на мить можемо побувати на нічийній землі між життям і смертю. На правах туристів.    
 
20.01.2016