Така нагода не могла наснитися навіть найвідчайдушнішому журналістові. Казімєж Мочарський, вояк Армії Крайової, учасник антигітлерівського підпілля волею випадку чи комуністичної служби безпеки опинився в одній камері з Юрґеном Штроопом, генералом СС, найбільшою “заслугою” якого було знищення близько 70 тисяч євреїв у Варшавському ґето. Штрооп, якого американський трибунал уже засудив на смерть, чекає на вирок польського суду. Того самого суду, який згодом винесе смертний вирок і полякові Мочарському. Абсурдність нової влади не могла проявитися краще, ніж у рішенні посадити до однієї камери нещодавніх заклятих ворогів. 255 днів розмов про те, чого жоден із них не виказав би навіть під найжорстокішими тортурами слідства. Репортаж, який могли поховати будь-якого дня з тих двох років, коли Мочарський очікував виконання свого смертного вироку. Вирок не виконали. Натомість Мочарський відсидів у в’язниці понад десять років. Чи шкодував він за цими роками? Однозначно – ні. Тоді перебування в тюрмі, за його словами, давало змогу вперто дотримуватися своїх принципів, не зважаючи на необхідність й обставини. Особливо ж він не шкодував за 255 днями, проведеними в бесідах з Юрґеном Штроопом. Наслідком цього спільного перебування стала книжка “Бесіди з катом” – розгорнута відповідь на запитання, який механізм перетворює звичайних людей на безжальних душогубів. Наскільки можна довіряти свідченням Штроопа, що їх записав Мочар­ський лише після виходу з в’язниці? Тобто наскільки можна сприймати книжку як історичний документ? Звичайно, генерал СС не говорив слово в слово, як записано у праці, головне – передано суть його суджень. Людина за крок від смерті навряд брехатиме. Навпаки – вона хоче виплюнути “тюремну жуйку”, як називали процес очищення совісті тодішні в’язні. Принаймні судова стенограма справи Штроопа, в якій він відкидає всі звинувачення й не виявляє навіть тіні розкаяння, дасть вам не більше інформації про цього злочинця, про мотиви його страшних діянь і тверду переконаність у їх абсолютній правильності. Щоб розібратися в цьому, необхідно написати, як це зробив Мочарський, чи прочитати, що залишається нам, “Бесіди з катом”. Український переклад книжки у виконанні Олеся Герасима щойно побачив світ у чернівецькому видавництві “Книги – ХХІ”. Власне “Бесідам” передує ґрунтовна передмова відомого польського дисидента й журналіста Адама Міхніка, який особисто знав Казімєжа Мочарського та навіть сидів у тій самій в’язниці, що звела разом вояка Армії Крайової та переконаного нациста. До речі, Штрооп надзвичайно любив Україну, особливо її чорноземи. Він планував оселитися тут після війни. На початку українці були б потрібні для різних чорних робіт, але згодом їх могло стати забагато. Генерал СС мав до геніальності простий план вирішення цієї проблеми – тотальний алкоголізм. Зрештою, такі самі методи психічного й біологічного виродження населення мали застосовувати й до інших народів СРСР, а також до поляків. “Відлига” 1956 року посприяла звільненню й реабілітації Казімєжа Мочарського. Він, за правдивими словами Адама Міхніка, став символом. Проте символом не лише честі Армії Крайової, а й тієї нескореної Польщі, яка вистояла в боротьбі проти двох найбільших тоталітарних машин в історії людства – нацистської й більшовицької.
Роман Гермаківський
Львівська газета, Середа, 24 червня, 2009 року, № 0 (0)