Про ідентичність і мову. Катя Петровська письменниця із складною ідентичністю. Народилась в Києві у єврейській родині. Згодом вийшла заміж за німця та емігрувала до Німеччини. Більше в книзі «Мабуть Естер». Її написала німецькою, хоча це не її рідна мова. Вона її вивчила вже у дорослому віці. Як розповідала на презентації, більшість її перекладачів знають німецьку краще за неї. Обрала цю мову, бо нею легше промовляти на такі теми. Адже в сучасній німецькій немає ні риторики жертви, ні переможеного, на відміну від російської. Переклад українською Юрка Прохаська називає затишним, і він таким і справді є.
Думала, варто лише розповісти про кількох людей, які випадково були моїми родичами – і ціле двадцяте сторіччя вже маю у кишені. Декотрі в моїй родині народилися, аби йти за своїм покликанням у світлій, але ніколи не висловленій вірі, що вони виправлять світ. Інші ніби з неба попадали, не пустили коріння, ганяли туди-сюди, ледве торкаючись землі, й зависли в повітрі, як питання, як парашутист, що заплутався у гіллі дерева. В моїм родині було все, думала я зарозуміло: один сільськогосподарник, багато вчителів, провокатор, по одному фізику та лірику, але передусім були незчисленні легенди.
Про назву та численні «мабуть». У романі «Мабуть Естер» досліджує історію своєї родини. Оповідь постійно межує між нон-фікшином та художністю. Назва походить від історії про її бабцю. Яка була настільки вже старою, що її ніхто за іменем не називав. Тож і забули ім’я. Цю історію можна прирівняти до самої книжки. У ній багато таких «мабуть». Адже ніщо достеменно, навіть про власну сім’ю, знати не можливо.
Кожна історія в «Мабуть Естер» із помітною періодичністю спіткається об різного роду «мабуть». Так вона досі не знає, як звати бабцю, чи був на вантажівці, яка вивозила родичів із захопленого Києва фікус, як зміг повернутись із табору її дід, і чому лише через певний час повернувся до її бабці Рози.
Про жанр. Петровська в історіях, як вона окреслює жанр книги, подорожує окупованим та сучасним Києвом, Німеччиною та Польщею. Відслідковує, наче слідопит або детектив шляхи власних родичів. Цей жанр не є новим, особливо для німецькомовної літератури, усуціль всипаної післявоєнними травмами. Про це саме і схожими дотично методами пише Вінфрід Зебальд, Герта Мюллер, Мартін Поллак, список можна продовжувати. Кожна історія самобутня і не завжди ліпиться одна до одної. Вони як фото у старому фотоальбомі, де єдиний зв’язок між усіма кадрами – приналежність когось із зображуваних до певної сім’ї.
Про Бабин Яр. Авторка мандрує Бабиним Яром і спіткається із абсурдною реальністю. Адже зараз це зовні схоже лише на парк, де підлітки граються у толкієнтістів. І геть не задумуються про те, що на цьому місці загинули тисячі людей. Такими плямами всипаний Київ, і про це не варто забувати. Петровська намагається показати, наскільки другорядною стала ця тема в Києві, та Україні. Голокосту навіть не виділили меморіалу.
Велики місто Київ давно оточило Бабин Яр. Будка з пивом Туборг, якийсь кіоск, пам’ятник убитим дітям. На постаменті лежить маленька голубенька шкарпеточка. Хтось загубив. Мені бракує кисню.
Про емоції, стиль та не дослідження. Книга складається із шматків-спогадів. Вони не вигадані, хоча і схожі на шматки художнього тексту. Саме різного роду здогадки Петровської роблять цей твір таким емоційним та нерівним. Раптово зникають великі літери та знаки пунктуації, тексти перетворюються на списки, а потім знову повертаються до текстів. Найбільше зачіпають дивні співпадіння, або уявлення письменниці про те, як би мала виглядати розмова її бабці мабуть Естер із німецьким військовим, або поява білої пані в кінці книги, або мандрівки на дачу її дідуся. Або уся ця історія навколо її родини, яка вчила розмовляти глухонімих.
Книгу не можна назвати дослідженням, хоча й наче Петровська всю книжку щось досліджує. І врешті приходить лише до одного – від минулого в собі не втечеш. Навіть якщо втік територіально.
Багато років минуло, відколи померла бабуся Роза, але я й ще досі знаходжу її шпильки для волосся, чорні радянські шпильки з невідомого мені гнучкого металу, які зникли з продажу з розпадом радянської імперії, сировину виробляли в котрійсь із союзних республік, а самі дужки в якій іншій, а тоді десь в Середній Азії їх загортали в папірці, аби потім завезти до центру, бо тоді все виготовляли із планово-економічним свавіллям. Я знаходжу Розині шпильки в усіх містах світу, в готелях, на сучасних вокзалах, в коридорах потягів і чужих помешканнях, так ніби Роза незадовго перед тим побувала в цих місцях, так ніби знала про мою загубленість і показувала своїми шпильками шлях додому – вона, яка ніколи не виїздила за кордон.
Для чого нам читати “Мабуть Естер”. Щоб почати думати, а можливо і здійснити таку саму мандрівку місцями родичів, адже в кожній родині є свої історії, неповторні і суб’єктивно важливі саме для її членів. Згадувати, звідки ми вийшли, і ким є ми, і ті люди, що стоять за нами. Пригадати й не забувати про місця травм – одним із яких є Бабин Яр, повз якого ми в Києві часто проїжджаєм-проходим-пробігаєм, не звертаючи уваги. Щоб задуматись над тим, як війна та насильство впливає не лише на життя людини, але й на наступні покоління та їх життя. Щоб черговий раз сісти і пригадати, хай у цих спогадах буде занадто багато “мабуть”, але від цього вони не стануть менш нашими.
Про премії. У 2013 році за книгу Петровська отримала одну із найпрестижніших німецькомовних літературних премій імені Інгеборг Бахман та премію Ернста Толлера. Перекладена на 18 мов.
https://ksenyak.wordpress.com/2015/10/20/petrovska-maybeester/