placeholder+image

«Прокляття дому» за своєю структурою нагадує коротке динамічне відео, в якому доволі швидко показано, як змінювалось одне місце, літній будинок над Бранденбурзьким озером, протягом сторіччя. Ми бачимо, як чергуються власники дому, руйнуються і добудовуються деталі будинку, речі одних людей переходять до інших, історії одних мешканців переплітаються з історіями іншими.

Така доволі кінематографічна техніка вибудовування оповіді приваблює. Проте якби «Прокляття дому» було насправді не романом, а відео, воно тривало б від сили 3-5 хвилин, а на читання книжки ти витрачаєш 3-5 годин. Тож ефект не такий легкий і привабливий. Імовірно, така специфічна постановка роману – наслідок того, що його авторка, німкеня Дженні Ерпенбек, не лише письменниця, а й театральна режисерка.

«Прокляття дому» – роман про історію ХХ сторіччя на прикладі змін, що відбуваються в одному домі. Перша світова війна, переслідування євреїв, прихід червоноармійців, об’єднання Німеччини – все це ми бачимо лише в межах визначеної території. Тут з’являється вдосталь персонажів: архітектор і його дружина, червоноармієць, єврейська родина, остання власниця дому.

Характерно, що ці постаті подаються не за іменами, а за їхньою професією чи роллю: архітектор, садівник, письменниця, гостя, недобросовісна володілиця, друг дитинства. Ніби вони представляють не себе і свої історії, а щось близьке до категорії чи архетипу. Особливо це стосується Садівника, епізоди про якого трапляються перед кожною главою книжки і який незмінно завжди присутній біля дому, ніби його охоронець чи дух. Не розповсюджується це правило тільки на єврейську родину: нам подають імена всіх її членів, ба більше, їхні імена постійно повторюються, ніби цитата з родовідної книги або фрагменти зі Старого Заповіту з переліком Адамових нащадків або нащадків синів Ноя.

Часто ми бачимо погляди на ті самі епізоди очима різних персонажів з окремих розділів. Наприклад, архітектор, що купив будинок у євреїв, профінансувавши (як він думає) їх втечу з країни, облаштовує свій дім, робить для своєї нової дружини маленьку викуту пташку на решітці балкону і секретний механізм дверей шафи (тієї шафи, в якій вона в іншому епізоді ховатиметься від червоноармійців).

А в інших главах видно історію єврейської родини, якій насправді так і не вдалось виїхати, й епізод з 12-річною єврейкою Доріс, що після переховування була знайдена і розстріляна. Цей прийом дозволяє бачити ту саму історію ширше, дії і їх наслідки для різних людей.

Не зважаючи на те, що книжка називається «Прокляття дому», цей дім ніхто не проклинав. Оригінал назви звучить як «Heimsuchung», а це не так прокляття, як кара чи випробування. Причому ця кара є подекуди старозавітною, жорстокою і не завжди справедливою. І з роману ми бачимо, що цієї кари чи цього випробування у ХХ сторіччі вистачило на всіх.

http://www.chytomo.com/issued/za-zachinenimi-dverima-ishhe-raz-pro-rodinni-istoriii