Меню

Чернівці, 58032, вул. Перша Приміська 3
+38 (098) 715 01 81
booksxxi@gmail.com

Халфен Ізраель

Халфен Ізраель

Ізраель Халфен (1909–1992) народився у південно-буковинському селі Палтіноса (рум. Paltinoasa). Нині воно належить до Сучавського повіту Румунії й утворює одну громаду разом з іншим селом – Капу Кодрулуй (Capu Codrului). Якщо окинути оком навколишню місцевість, то відкривається характерний для Буковини пейзаж – зелені пагорби, оторочені темними лісами, які простираються в безмежну далечінь, розлогі пасовиська, обриси Карпатського передгір’я, що мріють на обрії. Багатодітна родина єврейського торговця лісом, у якій виростав Ізраїль Халфен (у нього було ще п’ятеро братів і сестер), тяжіла до хасидизму зі строгими ортодоксальними звичаями, які передбачали щоденну вранішню й вечірню молитву, кошерну їжу, регулярні відвідини синагоги й відданість своєму вундеррабі. Рідною мовою батьків був їдиш, однак вони володіли й німецькою і дбали про те, щоб діти також досконало знали її, оскільки це була офіційна мова Габсбурзької монархії, до якої тоді входила й Буковина. Ранні дитячі роки свого життя малий Ізраель провів у Палтіносі, серед румунських дітей. З початком Першої світової війни п’ятирічний хлопчик пережив безладну втечу родини до Відня – подібно до багатьох євреїв, Халфени рятувалася від погромів. У столиці монархії, де вони перечекали роки війни, він почав ходити до школи.

Після розпаду Австро-Угорщини родина повернулася на Буковину й оселилася у Чернівцях, де пройшли підліткові та юнацькі роки Ізраеля Халфена. Тут він навчався в румунському ліцеї і вже 12-літнім вступив до молодіжної сіоністської організації «Гашомер Гацаїр», політичною програмою якої була, відповідно до ідеї засновника сіонізму Теодора Герцля, еміграція, до Палестини й побудова там єврейської держави. Отож юний Халфен рано почав свідомо готувати себе до суворого життя на землі предків. З цим пов’язаний також вибір майбутньої професії – попри те, що з юних літ його вабила до себе література, він вирішив студіювати медицину, оскільки ця професія, з точки зору майбутнього палестинського піонера, була потрібнішою новій єврейській державі, ніж фах літературознавця. Можливо, свою роль тут відіграв і приклад старшої сестри, яка перед цим також здобула лікарський диплом. Свої медичні студії Ізраїль Халфен провадив у Празі й Парижі, що було неабияким фінансовим викликом для родини, яка жила в доволі скромному достатку. Проте він виправдав покладені на нього батьківські сподівання, блискуче завершивши свої студії й здобувши титул доктора медицини. Після повернення на батьківщину він обійняв у 1939 р. посаду лікаря-дерматолога в міській поліклініці румунських Чернівців.

В 1940 р., з приходом радянської влади, для Ізраеля Халфена настала нелегка пора. Для нових господарів краю не було секретом те, що він навчався за кордоном і належав до сіоністської організації. Цього було більш, ніж достатньо, щоб надовго запроторити його в один з таборів ГУЛАГу. На щастя, партійним секретарем поліклініки, у якій він працював, був його колишній однокласник, який вже ліцеїстом мав комуністичні переконання. Отож він поручився перед радянськими органами за свого шкільного товариша, і лікаря Халфена залишили в спокої. Одного разу, під час першотравневої демонстрації, він доручив йому – разом зі сторожем поліклініки – нести під величезний портрет із зображенням Леніна й Сталіна у масивній позолоченій рамі. Маленький, тендітний від народження Ізраїль Халфен знемагав під цим тягарем – адже перш, ніж пройти перед трибуною, на якій стояло партійне й радянське керівництво краю, цей портрет потрібно було пронести кілька кілометрів через усе місто. Але, мабуть, таке «виховання» було все-таки меншою карою, ніж ув’язнення в сибірському таборі, отож зла на свого покровителя він не тримав. Попри ідеологічний тиск, суцільну регламентацію усіх сторін публічного, а в багатьох випадках і приватного життя, зовнішню несвободу, він не ремствував, оскільки жив усе-таки в своєму рідному місті й мав улюблену роботу, та й тодішня радянська риторика про рівність, братерство й дружбу всіх націй і народностей діяла заспокійливо, майже гіпнотично. Однак незабаром новий режим показав своє справжнє обличчя, коли 13 червня 1941 року за одну-єдину ніч з міста було депортовано близько 4.000 т.зв. «ворожих елементів» – чернівчан різних національностей, переважно євреїв, яких відтак тижнями везли в товарних вагонах у невідомому напрямку. На цей раз лиха доля обминула його, проте це було лише коротке відтермінування невідворотного.

Після того, як 22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, румуни, на той час сателіти Гітлера, через лічені дні знову ввійшли у Чернівці. Разом з німецькою зондеркомандою СС під керівництвом бригаденфюрера Отто фон Олендорфа вони почали чинити в місті страхітливі безчинства – 7 липня в самому центрі міста запалала велика синагога («Темпль»), упродовж кількох наступних тижнів було заарештовано й розстріляно близько 3.000 євреїв, тіла яких окупанти скидали прямо у Прут. 11 жовтня 1941 р. у нижній частині міста було облаштоване єврейське ґетто, куди запроторили 45.000 мешканців – майже все єврейське населення Чернівців. Після цього почалися депортації в Трансністрію – окуповану німецько-румунськими військами територію України між Дністром та Південним Бугом. Жертвою однієї з таких брутальних акцій став також Ізраель Халфен. До кінця свого життя він не міг забути жахливої ночі з 1-го на 2-го листопада 1941 р., коли їхній потяг, сформований зі вщерть забитих людьми товарних вагонів, понад 24 години зі швидкістю черепахи долав невеличкий відтинок між Чернівцями й бессарабським містечком Атаки. У страшенній тісноті заледве можна було поворухнутися, люди непритомніли стоячи, всюди лунали стогони й жалісний плач. Коли ж нарешті розчахнулися двері вагонів, румунські жандарми почали пригощати в’язнів ударами палиць і прикладів. Відтак усіх їх, до краю змучених тривалим переїздом, більшу частину якого потяг просто стояв посеред поля, вишикували в колони й пішим маршем погнали до Могилів-Подільського. Тих, хто відставав, залишали напризволяще або добивали. Врешті-решт їх загнали у якусь напівзруйновану комору в єврейському ґетто, де не було ні вікон, ні дверей, ба навіть підлоги, й де вони, брудні, смертельно виснажені, сяк-так влаштувалися на нічліг.

Відтак почалися не менш жахливі будні – з примусовою працею, голодом, холодом, хворобами, найстрашнішою з яких був висипний тиф, що косив людей з брутальною нещадністю. Бувало, що протягом кількох днів вимирали цілі родини. Тоді там видихнула своє життя і 18-літня німецькомовна поетеса Зельма Меербаум-Айзінґер. У ці безкінечно довгі тижні й місяці, коли більшість ув’язнених балансували на межі життя і смерті, Ізраель Халфен дав самому собі обітницю: якщо йому вдасться уціліти, то він докладе усіх зусиль до того, щоб потрапити до Палестини.

Всупереч жахливим умовам і постійним небезпекам, які щодня чатували на ув’язнених, він вижив. Після звільнення з табору в березні 1944 р. Ізраель Халфен ще цілий рік працював лікарем в могилів-подільській міській лікарні, перш ніж отримав дозвіл покинути СРСР. Першим етапом на шляху до заповітної мрії був Бухарест, куди він прибув навесні 1945 року й де невдовзі з головою поринув в організацію переселення уцілілих євреїв на землю обітовану. Незабаром йому вдалося зафрахтувати старий дунайський буксир, у просторому трюмі якого могло розміститися 1.700 чоловік, й домогтися, щоб його нашвидкуруч переобладнали під морське судно, здатне здійснити небезпечне плавання до Святої землі. Через якийсь час ця саморобна посудина з єврейськими емігрантами на борту причалила до жаданого узбережжя, і, починаючи з 1948 р., Ізраель Халфен знову почав працювати лікарем-дерматологом в амбулаторії лікарняної каси в Єрусалимі. Цю посаду він обіймав аж до свого виходу на пенсію.

Від природи Ізраель Халфен був тихою, скромною, дуже ввічливою людиною, колеги по роботі й пацієнти дуже любили його за чуйність і доброту. Однак пережите під час війни навіки душевно травмувало його. Він ніколи не був одруженим і жив зі своїм молодшим родичем на єрусалимській вулиці Керен Гаєсод 7 у маленькому помешканні, яке було обставлене геть по-спартанськи: нічого зайвого, тільки найнеобхідніше. У всьому вгадувалася строга самодисципліна. Тільки спогади про минуле йому не вдавалося приборкати, вони раз по раз наринали на нього хаотично й свавільно, й тоді він мовби відгороджувався від світу й надовго замикався в собі.

Десь наприкінці 1950-х років І. Халфену вперше потрапив до рук один з віршів Пауля Целана, який вразив його незвичною поетичною образністю, а надто своєюоголеною правдою, суголосною з власними відчуттями. Він спонукав його до пошуків інших віршів поета, які справили на нього не менше враження, адже крізь них червоною ниткою проходила одна магістральна тема – невгасимий, невтоленний біль за знищеним єврейським народом. Це був саме той болючий нерв, який ненастанно терзав також Ізраеля Халфена, який щоночі краяв йому серце й позбавляв його сну, змушував знову й знову згадувати жахливу реальність «трудових» таборів Трансністрії. Тільки згодом, через друзів, він довідався, що автором цих віршів був уродженець його рідного міста. Відтоді цей поет безроздільно заполонить його життя, стане сенсом його існування.

Із післямови Петра Рихла «Перша біографія Пауля Целана та її автор» до українського видання книги «Пауль Целан. Біографія юності поета»


Книги автора
ПАУЛЬ ЦЕЛАН. БІОГРАФІЯ ЮНОСТІ ПОЕТА