Нарешті українські читачі, завдяки видавництву "Книги-ХХІ", змогли насолодитися неперевершеною історією Діни Готлібової, настільки неймовірною, що здається вигаданою, але тим, що все це чиста правда, вона вражає ще більше. «Акварелі» (Farby Wodne) — історія чеської єврейки, яка змушена була малювати портрети циганів на замовлення «Ангела Смерті» (доктора Менгеле), змусила нагадати, що жертвами таборів смерті були не лише євреї: червоною ниткою у дослідженні Лідії Осталовської проходить історія ромів. Про те, що залишив нам Голокост і як ми розпоряджаємося цим спадком, про велику політику, скривджені життя, фатальність і непередбачуваність долі та про… Білосніжку – намальовано «Акварелями».
Європа. Наступний після прем’єри день – міністр пропаганди Райху Йозеф Геббельс дарує фюреру 12 фільмів з Міккі Маусом. З лютого 1938 року – «Білосніжку» показують в європейських країнах. І тільки німці фільм не придбали.
Біркенау. Передріздв’яний день 1943 року. Дерев’яна стіна барака. В руках у 12-річної Дани Готлібової, студентки Академії мистецтв у Брно, а тепер ув’язненої Аушвіца, фарби і пензлі. Вона малює на прохання діток найрадіснішу сцену, яку тільки може намалювати. «Я добре пам’ятала героїв, тож намалювала Білосніжку, що танцює з Роззявою, а інші гномики скачуть навколо й плескають у долоні».
Чи знала тоді Діна, що Білосніжка, у своєрідний спосіб, врятує їй життя? Її помітив Йозеф Менгеле – доктор у таборі для циган. Йому потрібен був хтось, хто зміг би малювати портери циган, над якими він проводив різні расові експерименти. Діна погодилася. Не могла не погодитися. Коли ти в Аушвіці – вибір невеликий.
Не могла знати також про те, що по війні, покинувши табір, доля приготує для неї неочікуваний сюрприз – Діна познайомиться з Артом Бебітом. Бебіт працював з Волтом Діснеєм. Саме він малював «Білосніжку». Вони одружилися. Якийсь час Діна навіть працювала у Голівуді. Пізніше, в одному з інтерв’ю, Діна скаже: «Невже ви вірите у випадковості? Це була доля».
Циганська частина табору – основний компонент дослідження. Авторка наводить безліч фактів з життя ромів в Аушвіці. Особливо привертають увагу розповіді про те, як режим табору суперечив з традиційними переконаннями циганського народу. «Табір топтав усі циганські правила. Але ж Zigeunerlager і не створювався для зручності». Зрештою, як і кожен інший табір смерті.
Страшно називати це словом «звикли», але так, — ми «звикли», що у таборах помирали люди. Але ж окрім того, вони ще там жили… Кожен, як міг. В Аущвіці були футбольні поля, організовувалися оркестри, функціонували навіть борделі, в які в’язні могли ходити «по талонах». Про все це є і в «Акварелях», і в збірці оповідань П. Боровського «У нас, в Аушвіці», якого багато цитує Л. Осталовська.
Сміх рятує від страху. Жарт може обеззброїти. Хороший жарт – навіть врятувати життя, як це сталося з відомим краківським скульптором і професором Ксаверієм Дуніковським: «…одного разу, попереджений про відбір до газу, сховався у великій скрині для борошна. Його видало чхання. Коли лютий есесівець відкрив скриню, білий дідусь із витріщеними очима крикнув до нього звідти: «Ку-ку!». Німець розреготався. Дуніковський вижив.
«Акварелі» змушують до міркування. Наприклад, чому Діна Готлібова так хотіла повернути свої акварельні портрети циган? Чи можуть створені за примусом в таборі малюнки вважатися мистецькими творами? Особливо, коли таке мистецтво, певним чином, служить винищенню людей…
Направду, хоч книга і називається «Акварелі», однак за своєю структурою вона нагадує більше мозаїку. Складена з безлічі маленьких історій звичайних людей, ця книга дає розуміння повної картини того, що відбувалося в Аушвіці. Голокост – це не тільки число жертв, яких уже не повернеш; це ще й кожна окремо почута, прочитана, усвідомлена історія; кожен окремий голос, який промовляє до нас із забуття.