«Видавництво 21» публікує інтерв'ю письменниці з Південного Тироля – Вальтрауд Міттіх у перекладі Христини Назаркевич. Про стосунки з Україною, її текст «Росіянин з Києва» та мистецтво, яке не має права стати «слугою системи». Після війни наше видавництво планує видати книгу письменниці.
Die Kunst muss ihre Stimme erheben
«Ти був росіянином з Києва. Так мені сказала мама. І довгий-довгий час, відколи я себе пам’ятаю, – скажімо, від 1956 року – ти був для мене просто росіянином. Мій батько – росіянин. А тоді, цілком несподівано, росіянин перетворився на українця, він є ним з 1990 року». Текст, у якому Вальтрауд Міттіх написала ці рядки, готовий уже від кінця 2021 року. «Росіянин з Києва» - так вона назвала свій есей, у якому йдеться про війну, конфлікт і роздуми про ідентичність країни і родини. Вже цієї весни текст мав з’явитися друком, проте через пандемію авторка публікацію затримала. «То була помилка» - каже 76-річна письменниця, зітхаючи. 24 лютого, в день, коли Путін віддав наказ вторгннення в Україну, Міттіх написала у фейсбуці: Мій текст вийде надто пізно. Звісно, я не вважаю, що цей текст зміг би перешкодити шаленцеві здійснити це божевілля, проте література може сприяти емпатії, так я принаймні припускаю, нехай це й наївний жіночий погляд. Усіх цих переповнених тестостероном і Бог один відає чим ще типів, які писали світову історію і продовжують її писати, ми, попри усе наше теперішнє безсилля, таки зуміємо вислати до дідька».
Вже довший час Вальтрауд Міттіх цікавиться Україною, боротьбою українців за свою незалежність і тривалим конфліктом з пострадянською Росією: «Я переконана, що долю воєн вирішують сьогодні не лише дипломатія та зброя, але й люди, які гуртуються в протесті, і фотографії, які облітають світ».
Пані Міттіх, цієї суботи Ви були в Больцано, щоби подати знак, що Ви за мир в Україні. Що Вам хотілося сказати на демонстрації людям, у дім яких прийшла війна?
Я звичайна громадянка і, як і мільйони людей по всьому світу, прийшла засвідчити своє співчуття, свою небайдужість до країни та її людей, відреагувати на цю воєнну агресію.
Ви бували в Україні. Знаєте цей край і людей у ньому.
На жаль, я побувала там лише раз, у 2018 році на фестивалі «Меридіан Черновіц». У наступні роки пандемія ковіду перешкодила моїм наступним поїздкам туди.
Ви вже раніше висловлювали побоювання, що конфлікт на Сході України загострюватиметься. Звідки у Вас з’явилося таке переконання?
Упродовж трьох років я збираю інформацію про Україну, є учасницею багатьох груп, наприклад групи «Розуміти Україну» [такі групи утворилися в німецькомовному просторі як реакція на проросійські висловлювання так званих «путінферштеєрів», розумійників Путіна, - прим. перекл.]. Тому я давно збагнула, що слід очікувати ескалації конфлікту. Однак такого грубого вторгнення я не чекала, як, зрештою, і більшість фахівців зs східноєвропейської історії, наприклад той же Андреас Умланд. Проте я відразу зрозуміла, що українці захищатимуть свою країну, цю молоду державу, до останнього.
Чи є у Вас контакт з людьми з України?
Я підтримую контакт з моїм видавцем у Чернівцях, з германісткою Оксаною Матійчук, стаття якої про ситуацію в Україні, з’явилася щойно в газеті Зюддойче Цайтунґ. Донедавна я теж мала контакт з Даніелою Пруґґер, журналісткою-фрілансеркою, яка вже три роки мешкає в Києві. На фейсбуці я читаю дописи і слухаю виступи українського письменника Андрія Куркова. У неділю поспілкувалася е-мейлом зі своєю перекладачкою Христиною Назаркевич. Вона мешкає у Львові. Там ситуація поки [станом на понеділок, – прим. редакції] спокійніша, ніж у Києві чи Харкові. Українці бачать неймовірну солідарність з ними людей по всьому світу, бачать таку рідкісну сьогодні політичну єдність, і це дає їм промінь надії.
У вересні вийде друком Ваш есей «Росіянин із Києва». Про що цей текст?
Власне кажучи, це не зовсім есей, це радше суміш повісті та автофікціонального репортажу. Оповідачка оповідає про свого українського батька, офіцера Червоної Армії. Вона розповідає йому про сьогоднішню Україну, а у двох розділах (Зонненбурґ і Брунненбурґ) пише про свій рідний край – Південний Тироль. Вона оповідає батькові фрагменти зі свого життя, а також пошуки батька Йозефом Ротом, який народився в Бродах у коронній землі Габсбурзької монархії – Галичині. Броди ціле життя є для оповідачки її мантрою.
Що спонукало Вас написати цей твір?
Як я вже сказала, це автофікціональний текст. Я не бажаю перекладу цього тексту російською. Це моя позицію на визнання права українців на свою мову, яку росіяни зневажають, називаючи її селянською.
Ви натякнули, що «Росіянин із Києва» має вийти в українському перекладі. Чи може щось завадити цьому виданню?
У випадку встановленя в Києві російського маріонеткового уряду, українську мову можуть зовсім заборонити.
Хто або що може зупинити цю війну і агресивну експансіоністську політику Путіна? Чи вірите Ви, що частково стримати її могли б протести громадянського суспільства в його країні?
Експансіоністську політику Путіна насамперед зможуть зупинити поставки зброї і санкції. Однак у справі ізоляції агресора не можна недооцінювати зусилля й активні дії громадянських суспільств по всьому світі. В Росії теж поступово починаються протести. Дуже важливим дати людям там доступ до альтернативних джерел інформації.
В одному зі своїх коментарів для нашого видання Ви в січні сказали: «На сході України помирає і Європа теж. Ця позиційна війна є відкритою раною Європи. А ми про це зовсім не говоримо». Чи без України Європа можлива?
Я вважаю безвідповідальною Європу, яка вже вісім років не висловлюється щодо війни на її зовнішніх кордонах, на Донбасі. Так Європа зраджує саму себе і все те, у що вона начебто вірить.
Що може протиставити війні мистецтво: література, музика, образотворче мистецтво?
Для мене не підлягає сумніву, що мистецтво має говорити, зобов’язане висловлюватися. Мистецтво не має права зачинятися у вежі зі слонової кості чи обслуговувати якусь одну систему.
Вірш з есеїстичної повісті «Росіянин із Києва» поклав на музику Нікола Пульєллі, текст проспівала Маріон Файхтер:
Росіянин із Києва, віддатися йому
коли крижаний вітер врізається
із силою «катюш» у снігові замети
купчить їх пагорбами і розвіює знов
температура на Хрещатику мінус 30
Нестерпна туга за порухами весни,
запахом ніжного бозу й без надії, perdutamente
віддатися йому, цьому росіянину
вітрові, снігам на Хрещатику,
богу Борею, струменю життя, проминання
крижаному сніжному вітрові
співатиму козацьку колискову баю-бай: спи
покладайся на світло ранку після заходу сонця
Незабаром зі співпраці Губерта Доріґатті й Лаури Валлейт появиться твір, присвячений передчуттю війни у східноукраїнському Маріуполі:
Що б я хотіла робити
Стежити
за кораблями в порту
Маріуполя.
Вдивлятися на
Азовське море.
Визначати
разом з Альоною
з Маріуполя
силу вітру.
А не просто висловлювати
глибоку стурбованість.
Скасувати
нещиру мову
дипломатів. Тому що
Маріуполь
знову перевіряє стан
укриттів і сидить
на тривожних валізах.
Кінець Мінських угод.
Неспроможність
батальйону Азов.
Такі новини
з фронту.
Шквальний вогонь
з «Граду»
вранці 24 січня
2015 року
РСЗВ
тип БМ 21.
Я це знаю.
На сайті Bellingcat знають,
що до цього причетні
російські офіцери.
Маріуполь знову
опинився
на лінії вогню.
Не хочу писати репортажі з війни.
Інтерв’ю провела Ліза Марія Ґассер – посилання
Переклад тексту на українську – Христина Назаркевич
PR-менеджер «Видавництва 21» – Вадим Герман / herman21books@gmail.com