Із розділу ІІ «Минуле, що триває»
Листопад 1946 року, Відень
Відень не пам’ятав себе таким стертим, безликим і зломленим, відколи існував. Повоєнний параліч скував вулиці. Вихід із мілітарної коми давався важко. Від римської Віндобони, «білого села», як його назвали кельти, залишилася глибока сіро-чорна пляма.
Катедра святого Штефана, що постала на місці цвинтаря в ранньому середньовіччі, у народі звана «Штефлем», стояла напівзруйнована, і в її закапелках ще бриніло дрижання колишніх воєн і голосу мученика Штефана.
У квітні 1945 року останній удар нанесли не бомби американських пілотів. Подейкують, що знайшовся навіть солдат, який не виконав наказу начальства бомбардувати символ міста і подарував йому життя. Але що не зробить один, то виконають інші. Ще до вступу радянських військ у Відень група осіб підпалила церкву й будівлі навколо неї. За один день пожежа проковтнула частину того, що створювалося упродовж півтисячоліття.
Місто не належало собі. Було ще далеко до фактичної незалежності 1955 року. Воно кволо оговтувалося від виснажливої війни, але вже напружувало м’язи, намагаючись згадати смак мирного життя і намацуючи стежки до нього, попри важкі чоботи союзників та їхніх спецслужб.
Відень щодня святкував мир на свій лад – уже не галасливо і тріумфально, із підкиданням букетів, і не з кружляннями вальса під музику Штрауса-сина «На прекрасному блакитному Дунаю» чи «Віденська кров». Це було радше терпляче і дещо здивоване звикання до відбудови, де важливо було залишитися на боці життя, не сумніватися в ньому. А це було нелегко, адже кого в місті лише не було – представників яких націй, армій і партизанок, релігій, угруповань і криміналу! Усі вони прагнули реалізувати свої – і мізерні, й гігантські – інтереси в повоєнних реаліях.
А весняні ранки дарували відчуття спокою і дихали забутою свіжістю. Дунай ніс темні води рівно й тихо. Руїни мертво спостерігали за людьми. Обличчя нового Відня, покаліченого, невпевненого в собі, але того, що зводився на ноги, намагаючись віднайти внутрішню опору, набирало дедалі чіткіших обрисів.
Румовища знали більше, ніж люди. Відали, що сюди прийшли ті, які ніколи цієї опори не втрачали. Це були чоловіки й жінки, що несли на багнетах смерть, обіцяючи життя тільки за своїми правилами.
Кожен день старшого оперуповноваженого НКВС полковника Сєрґєя Куранова починався з того самого ритуалу: він розплющував очі, обрамлені довгими вуглястими віями, що справляло дивне враження в комбінації з його лисою головою, і німецькою відповідав на незмінну фразу своєї домашньої працівниці фрау Гайдер із квадратною фігурою і твердим поглядом тирольської селянки:
– Herr Kuranoff, es ist Morgen… Bitte, stehen Sie auf! Hier ist Ihr Kaffee...[1]
– Guten Morgen, Frau Haider! Ich begrüße Sie in unserem neuen, sowjetischen Österreich![2]
Фрау Гайдер мовчки ставила на нічний столик тацю з пахучою кавою, глечиком молока та улюбленими бутербродами Куранова із цибулево-яєчним паштетом. Потім відсувала фіранки, відчиняла вікно і впускала до кімнати струмені сонця й сухого повітря.
Перед сніданком він російською повторював фразу, яку та заворожено слухала, так ніколи й не зрозумівши її значення і не запідозрюючи, що вона належить Ленінові:
– Да, фрау Гайдер, пока нет насилия над массами, нет иного пути к власти. Вот такая вот наша c вами жизнь...
Куранов цікавився іноземними мовами, хоча володів лише рідною російською і непогано українською, яку мусив колись вивчити для ефективності роботи в Україні. Щодо німецької, то він визнавав її мовою філософії, від якої був далекий з огляду на рівень освіти, але вивчав її наполегливо та з неабияким успіхом – як мову ворога, у чиїй країні перебуває. Опріч цього, це мова Маркса та Енґельса – семантична система знаків азів комунізму.
Що мова – це спадковий код із всесторонньою інформацією про носія і про всі його покоління, у цьому Куранов був упевнений, попри підхід до життя з позиції марксистського матеріалізму. Гуманністю Куранов не вирізнявся, але вважав, що з міркувань економії енергії не потрібно тотально вбивати маси, якщо можеш знищити їхню мову і плюс-мінус десять відсотків інтелектуалів, чия шкала цінностей навіть не припускала запроданства. І це треба зробити руками тих самих мас.
З українцями цю стратегію було розпочато давно, і результати експерименту виявилися задовільними. Мова мала дня нього щось по-садистськи сакраментальне, і кожна жертва, покладена на вівтар комунізму, якусь частку святої демонічності.
Куранов любив віденські ранки й дренькітливий голос фрау Гайдер, який нагадував йому про те, що народ гімняної, за визначенням Леніна, інтелігенції, народ, що дав світові Моцарта, Клімта і Ґрільпарцера, служить йому, Сєрґєю Куранову. Австрійців від німців він не відрізняв та через спільну мову і спільні аспірації щодо об’єднання у велику Німеччину вважав єдиним цілим. Війна це довела.
Куранов стверджував, що всіх німецькомовних треба розділити, частину депортувати кудись до слов’ян і разом із ними зробити рабами большевицької революції, розпорошити, частину ліквідувати, а решту прив’язати до візії комуністичних ідей, – нехай собі йдуть до світлого майбуття. Це він час від часу, практикуючись у німецькій, пояснював фрау Гайдер, яка розуміла не все, але достатньо, аби збагнути всю барвистість намальованої у стилі де Гойя картини німецького майбутнього, яку намалював Куранов. У такі моменти сива тиролька квапно підводилася і заварювала полковникові міцного чаю.
Завоювання Європи комуністами повинно просуватися. Над цим епохальним завданням працювали покоління комуністів, над цим трудиться Сталін. За це бореться і Куранов. Такий план, накреслений Марксом, Енґельсом і Леніним. А ще, завдяки співпраці Гітлера зі Сталіним до війни, він – гер Куранов – відтепер у Відні, у центрі Європи, підкореної СРСР території. Хоче їсти – їсть, хоче гуляти – гуляє, хоче «иметь» все, що тут дихає, – та прошу дуже, хоче замовити персональний перформанс у Віденській опері – коли завгодно. Куранов може все – і це доказ життєздатності обраної ідеології. На день своїх уродин він, статечно розкинувшись у ложі опери разом зі «смершниками», наказав балетмейстерові, до війни шанованому в усій Європі, упродовж двадцяти хвилин принести шампанського. Якщо не виконає, – він вийняв з кобури пістолета і приклав його до скроні худорлявого чоловіка похилого віку, милуючись виразом його обличчя, – в опері станеться трагедія з балетмейстером у головній ролі, – мовив по складах під регіт своєї компанії.
Через двадцять хвилин почалася опера, замовлена для Куранова, – із шампанським для нього, а відтак із солісткою в гардеробній для його команди. Мистецтво меж бо не має...
Фундаменальна справедивість оселилася в його житті і, по-аристократичному усміхаючись, сьорбала з ним віденську каву, про яку йому дотепер доводилося лишень чути.
Куранов мав закінчені п’ять класів – на два класи більше, ніж у міністра держбезпеки СРСР – і вважав себе освіченою людиною, зрештою, народився в сім’ї інтелігентів-лікарів. Рік слухав курси Вищої школи НКВС СРСР, потім працював в ОДПУ[3], згодом – начальником відділів НКВС на різних рівнях в Україні. З початком війни став начальником ОВ НКВС[4] стрілецької дивізії, а тоді однієї з бригад Першого Українського фронту. 1945 року його призначили оперуповноваженим відділу контррозвідки НКВС «СМЕРШу» Управління військ НКВС захисту тилу Центральної групи військ. По ліквідації «СМЕРШ» в травні 1946 року йому та його команді дали завдання відслідковувати в Австрії роботу СБ ОУН та інших організацій, що позиціонували себе як націоналістичні й антирадянські, вербувати агентів, контролювати агітаційну роботу щодо примусової репатріації, проводити допити полонених націоналістів і розробляти провокації для компрометації ОУН.
Куранов планував повернутися до Москви і продовжити кар’єру в «органах». Розумів, що відтепер головною війною НКВС в СРСР cтане боротьба проти членів українського визвольного руху. Такий двобій у мирний час можна було виграти лише провокацією, розколом, агентурою... А в цій царині він був майстром. Потяг до розробки сценарію, декорацій, до театральщини, до вивчення психології гравців і допитуваних, до використання знань із фізіології і психології та передбачення розвитку подій – його улюблена гра. Гроші й матеріальне благополуччя ставали лише перевагами роботи. Він вважав себе щасливою людиною. Ні, Куранов був нею і залишиться таким до останньої своєї години. У тому, що він щаслива людина, полковник не мав жодного сумніву.
Куранов задоволено згадував роки «работы на Украине». Більшість його спланованих провокацій проти членів ОУН і загалом тих, кому він приписував антирадянську діяльність, була успішною. Сипалися нагорода за нагородою. Особисте життя налагоджене. Фасад створювали жінки, яких завжди було аж забагато, а його справжня сексуальна потреба у хлопчиках задовольнялася за допомогою кількох «друзів», на яких він мав компромат. Куранов був переконаним педофілом і вважав, що ідеологія йому це дозволяє. Малих безхатьків привозили до нього додому як запрошених на дармові обіди, і ніхто не цікавився, що було з тими, кого Куранов залишав у себе на кілька ночей і хто потім зникав назавжди.
Перебування в Австрії започаткувало нову епоху в його житті. Так, ніде правди діти, інколи в нього закрадалася думка залишитися тут, на Заході, не повертатися до Москви, вдихати повітря постмонархійної Австрії, де вже знищена гідра фашизму й опір більшовикам. Ця земля покірно лежала під його стопами й напоготові чекала наказів.
Зрештою, комунізму можна служити з усіх кутків світу, створюючи ілюзію інтернаціоналізму та демократії – історія продемонструвала, що люди цьому вірять. Маркс мав рацію, розраховуючи свою ідеологію на голодних «ослів» на рівнях усіх класів...
Куранов насолоджувався принадами трофейного Відня. Союзники поділили все, що залишилося після ліквідації розвідки Райху. Американці взяли головного розвідника Ріхарда Каудера – «Клятта» – й охороняли так пильно, що радянській розвідці, попри наказ Сталіна, не вдалося його викрасти. До рук СРСР потрапило чимало співробітників німецької контррозвідки, навіть найважливіші шифрувальники. Робота Куранова була цікавою, плідною, інтер-активною, сповненою спілкування із живими й напівживими, залежно від того, в якому настрої полковник приходив до тортурні радянської тюрми в Бадені під Віднем.
Місто, де бояться переможців, мовчки стерпить найгірше – вбивство, кіднепінг, сексуальне насильство і педофілію. Немає офіційного контролю, цивільної мужності та ініціативи суспільства – очі заплющували на все, а особливо на безпритульних дітей, яких нíкому було захистити.
Куранов був педофілом і бути таким вважав за своє право. Повоєнними вулицями Відня тинялося чимало без-хатьків. Тож можна було провадити те життя, яке в Москві вимагало б від нього особливої обережності. У Відні він – полковник – був переможцем і мав карт-бланш на все.
Спочатку в цивільному ходив у дитячі сиротинці, до дітей, чиї батьки не повернулися з війни. Із персоналом попередньо домовлявся його помічник. Потім за відповідну оплату одному із працівників сиротинця дітей йому привозили додому. Жінок, із якими він зустрічався, споював алкоголем та засипав подарунками, зовні імітуючи сексуальну зацікавленість. Вони і ставали регулярними постачальниками його жертв. Вірна полковникові фрау Гайдер мовчала й отримувала за це щомісячну винагороду – у неї було троє онуків, і їх треба було одягати-годувати.
Того дня полковник без поспіху поснідав і сів за стіл обмізкувати головне питання останніх місяців: операція «Козир» не давала йому спокою. Знищувати ОУН-УПА по війні потрібно було, починаючи зі Служби Безпеки ОУН, яка розрослася й знахабніла настільки, що наводила контакти зі спецслужбами інших країн та отримувала інформацію навіть про високопосадовців компартії. На Волині Служба Безпеки ОУН організувала напад на кортеж Хрущова, і тоді Куранов зробив висновок, що це поганий знак – «враг крепчает». Радянські органи теж не гаяли часу – працювали над створенням не просто легендованих «спецотрядов», а цілих проводів. Бувало, вояки навіть не підозрювали, на кого насправді працюють.
Куранов спостерігав, як за кордоном Служба безпеки ОУН крок за кроком отримувала – нехай незначну – підтримку західних держав і співпрацювала із країнами, що боролися проти большевизму, зокрема з угорцями. ОУН навчала своїх членів почасти з радянських підручників, проводила вишкіл у розвідшколах різних країн, удосконалювалася й набирала досвіду. Найпроблематичнішим для Куранова було те, що керувалися ці люди здебільшого аж ніяк не прагматичними міркуваннями. Він спілкувався з ними у стінах тортурень, які – як ніщо інше – сприяють відвертості, і збагнув, що, крім деяких винятків, ці люди перебували в іншому понятійному полі, ніж він, і це поле тільки опосередковано пов’язане з інстинктом фізичного виживання.
І тут марксистсько-ленінський пазл полковника ніяк не складався. Існували дві речі, яких Куранов, попри свої навики психолога на рівні оперативника, не розумів. Він не міг осягнути, яким чином належність до «своєї держави» і володіння «власною свободою», тобто того, що в його розумінні не мало стосунку до задоволення шлункових потреб, могли мати для когось екзистенційне значення. Йому не збагнути було, як можна називати «державу» і «свободу» «своїми», якщо і одне, і друге, з огляду на всесильність фізіології, є лише ілюзією дурнів, відірваних від реалій, виплодом хворих ідеалістичних умів. У пролетаріату немає батьківщини. Узагалі, «батьківщина» – це заяложений непóтріб. Батьківщина трудящих там, де є шмат хліба й робота на фабриці. А всіх можна звести до мас пролетаріату – до колективного організму, який їсть, випорожнюється і виробляє продукти для червоної еліти. Іншого для полковника апріорі не існувало.
Водночас, виходячи з такої логіки, він знищує тих, кого, за його ж теорією, не існує. Ця суперечність непокоїла Куранова. Він розумів, що, ліквідовуючи тих, для кого хліб був лише однією з потреб, а не самоціллю, він усуває ідеологічне нестикування у власній системі координат, і це його дратувало.
Досвід полковника свідчив: якщо вміло розпочати справу, кожну людину можна зламати болем і голодом. Те, що піддається силі на фізіологічному рівні, не може бути носієм будь-яких вагомих цінностей. Фізична слабкість людини та її фізіологічні потреби – голі факти. Свобода – це фантазія. Власний шмат землі – штучна конструкція. Створення якоїсь «батьківщини» – це провінційність, ідеалізм, наївна глупота неосвічених селюків, не пристосованих до виживання, які не розуміють, що є в житті важливого. Воно ускладнює маніпуляцію людьми для комуністичного майбутнього. Прикипати до таких дурниць – це означає свідомо самознищуватися. Вічні провінціали... Вони отримають сповна за свою негнучкість.
Для успіху операції «Козир» Куранов потребував потужних кадрів із лав ОУН-УПА: без перебіжчиків війна радянських спецслужб проти антикомуністичних рухів не мала шансів. Україну він знав добре: три гетьмани та один зрадник, а навколо них – «сонне кодло», як його називала одна з українських інтелектуалок, не заборонених у школі. Одна з тих, хто до кінця залишалася чоловіком і чиї твори Куранов таки встиг прочитати, працюючи в Україні. Структура масової психіки в Україні спрощувала ситуацію. Ускладнювали завдання хохляцька впертість і «неправильне» трактування свободи, дивом не викорінені сторіччями.
Усе незрозуміле Куранов пояснював генами ворога: син лікарів, він вірив не лише в біль, а й у гени – про них йому колись розказував батько. Офіційно той відкидав антидарвіністів, але потай читав і Вільяма Бейтсона, і Томаса Морґана. Куранов не заглиблювався у недоступні йому наукові деталі, але зрозумів одне: що виросло на генному рівні, можна зруйнувати тільки на рівні генів. А це вже справа часу і тактики.
На обліку в Куранова було лише кілька операцій, що провалилися. Переважно він продумував усе настільки ретельно, що не залишав противникові шансів на перемогу. Операція «Козир» була не найскладнішою в його практиці, але копіткою. Треба було тільки створити команду людей із лав ОУН-УПА, які б погодилися співпрацювати з «органами» та інфільтрувалися у структури воєнної округи «Говерла», УПА-Захід, що невпинно зростала і налічувала – за різними даними – від п’яти до восьми тисяч повстанців.
У камері баденської тюрми сиділо троє членів ОУН закордонних частин: Іван К., псевдо «Рільник» із Тернопільщини, Мирослав С., псевдо «Кирпун», із Закарпаття, обидва українці, і росіянка Наталія Н., псевдо «Ластівка», із Донеччини. Усі троє пройшли розвідвишкіл у Варшаві та були перекинуті до Відня для мобілізації тих упівців, які виходили з концтаборів чи працювали як остарбайтери. Їх спіймали завдяки постійному інформаторові, інфільтрованому ще 1944 року. Допити вів особисто Куранов.
За «Ластівкою» комуністи полювали давно, ще коли вона працювала на провідника Є. С. на Донеччині. Лише Куранову вдалося впіймати цю пташку. «Рільник» і «Кирпун» були добре вишколеними розвідниками з досвідом роботи на Галичині. «Рільник» ось-ось спустить дух – сьогодні вранці його після тижневих допитів привезли до лікарні, там перев’язали, відтак кинули назад до камери помирати. «Кирпун» хотів жити. Жага життя – всесильний інструмент комуністичної ідеології. Із якого боку не підійди – її можна використати.
«Ластівка» після «красных сапожек» і щоденного групового ґвалтування готова була співпрацювати. Вона назвала двадцять осіб – членів ОУН. «Кирпун» буде наступним, хто заговорить.
Переламані пальці «Ластівки» кострубато й безвільно лежали на її колінах. Куранов тримав її за плече і дивився на те, що колись було обличчям. Через 3 години свідчень він почув те, на що чекав:
– Признаю себя виновной...
«Визнаю себе винною...» За своє життя Куранов чув ці слова тисячі й тисячі разів. Ця фраза підтверджувала, що його життя минає недарма. Воно було доказом не-свободи особистості і для нього, і для того, хто говорив. Невинних не існує.
Якщо операція «Козир» завершиться згідно із планом старшого оперуповноваженого, то кар’єра в Москві йому забезпечена. «Ластівка» йому допоможе. Немає нічого примітивнішого і паскуднішого за людину, а особливо жінку, подумав він, одягаючи пальто і згадуючи її збожеволіло-розширені зіниці.
Постукала фрау Гайдер і повідомила про прихід Адама Ласла, угорця із кулачковим зморшкуватим обличчям, густими сивими бровами і вузькими фіолетовими губами, завше витягнутими у ввічливій усмішці. Йому було під шістдесят. До війни був непоганим кравцем. Куранов любив таких представників пролетаріату лише за те, що вони стали фундаментом комуністичної ідеології. Він любив їх по-марксистськи, називаючи «своїм дорогим пролетаріатом». Із появою полковника у вітальні той запопадливо схопився із крісла і, нахилившись усім корпусом, потис Куранову руку. Перед ним стояло горнятко чаю, цукерничка і папка з паперами. Ламаною російською він попросив вибачення за спізнення: з Ужгорода до Будапешта, а відтак до Відня дістався безперешкодно, проте у Відні його затримали червоноармійці. Допоміг документ із підписом Куранова.
– Ну, что нового на Закарпатье? – полковник бадьоро підійшов до Ласла. Сіре пальто бездоганно сиділо на його міцної будови тілі.
Ласло говорив і одночасно виймав з папки короткими волохатими пальцями документ за документом. Він називав імена, адреси конспіративних квартир, псевда й дати. Куранов уважно слухав. Давно знав Ласла та його сина Еда, якому завдяки властивим для пролетарських дітей амбіціям удалося дослужитися до одного з найвищих офіцерських чинів армії Королівства Угорщини. Вони інформували його про скерування команди інструкторів-старшин УПА для вишколу майбутніх угорських партизанів у 1943 – на початку 1944 року, про перекидання групи УПА в Карпати угорським літаком та про інші факти співпраці УПА з угорцями.
Після встановлення радянської влади на Закарпатті Ласло – керівник секти, що позиціонувала себе як товариство «оновленої свідомості», разом із сином, який отримав від радянських спецслужб нове ім’я, подався туди. Секти були забороненими, але організацію Ласла комуністи мали за «свою», тримали під контролем і давали завдання, які той чітко виконував. А оскільки спілкувався він із широкими колами як в Угорщині, так і в УРСР, умів знаджувати дивними ідеями про перетворення Божої енергії в енергію людської свідомості навіть угорських аристократів, то інформацією володів чималою. Секті вкрай була потрібна підтримка, особливо фінансова. Куранов робив що міг, а натомість отримував інформацію. Зручно, коли людиною рухають інстинкти, – це гарантія перемоги комунізму. Купюри помандрували з рук полковника до кишені Ласла.
[1] «Пане Куранов, уже ранок. Вставайте, будь ласка. Ось ваша кава...»
[2] «Доброго ранку, пані Гайдер, у нашій новій радянській Австрії!»
[3] Об’єднане державне політичне управління.
[4] Особливий відділ.
У жовтні та листопаді відбудуться українські презентації «Зашморгів». Детальна інформація в анонсі: Історія одного щоденника. Terrae (In)Cognitae: Австрія-Україна. Роман Лесі Івасюк «Зашморги» презентують в Україні