Меню

Чернівці, 58032, вул. Перша Приміська 3
+38 (098) 715 01 81
booksxxi@gmail.com
Нова Пошта - лого Безкоштовна доставка від 500 грн.

Орфей та Еврідіка міняються ролями. Інтерв’ю з Галиною Петросаняк з приводу виходу роману «Вілла Анемона»

08.11.2021

 

Роман Галини Петросаняк «Вілла Анемона» незабаром побачить світ у «Видавництві 21». Це дебютний роман письменниці, відомої своїми поезіями, есеями, перекладами. Роман «Вілла Анемона» контраверсійний, оскільки основне питання, з яким працює у цьому тексті авторка, контраверсійне. І воно на часі, позаяк суголосне тим світоглядно-цивілізаційним процесам, що відбуваються у світі.

Основні події роману відбуваються у наш час у Швейцарії, але завдяки так званим бічним історіям (тобто «шухлядковій» архітектоніці) захоплюють Західну Україну – сучасну та близько сорока років тому, а також кілька приватних історій.

Про роман «Вілла Анемона» варто вести розмову у різних напрямках – етичному, естетичному, психо-емоційному, філософському, світоглядному, цивілізаційному. І потрібно бути готовими до роботи з різними правдами, з відносністю не просто понять, а й феноменів «добро» і «зло». Власне, саме це і довелося робити головній героїні роману українці Руті Маковій. І хоч вона в якомусь із фрагментів сперечається з Ніцше, саме до нього з перших сторінок я мимохіть повсякчас поверталася, зокрема до його слів із «Так казав Заратустра»: «Майже з колиски нас обдаровують важкими словами і цінностями, – «добро» і «зло» – звуться ті подарунки. Заради них нам прощають те, що ми живемо».

І звісно, це роман про людські стосунки, взаємини, гідне старіння та гідне вмирання, а головне – про життя до останньої миті.

Очевидно, що кожен читач «Вілли Анемони» закцентує увагу на чомусь для себе важливому, по-своєму відрефлексує на те, про що йдеться у творі. Але однозначно те, що роман Галини Петросаняк після прочитання ще довго триматиме у своєму силовому полі, спонукає роздуми та дискусії. Саме тому, що, близько місця тому прочитавши «Віллу Анемону», досі проживаю її, я скористалася можливістю поспілкуватися з авторкою про її роман, на ті теми, які у мене наразі викристалізувалися найбільш виразно. І це лише початок розмови про «Віллу Анемону».

Не вдаватимуся до евфемізмів і одразу скажу, що основний феномен, з яким ти працюєш у романі «Вілла Анемона», – це евтаназія, до якої на законних підставах вдаються у Швейцарії. Розкажи, будь ласка, як виникла ідея написання роману «Вілла Анемона»? Це був якийсь дуже конкретний стимул чи сукупність подій, міркувань з приводу?

Усе почалося з того, що в селі, де ми живемо, стоїть вілла, яку три роки тому хотіла викупити фірма, де надають такі послуги. Мешканці села повинні були обговорити справу й дати дозвіл або відхилити — так працює пряма демократія у Швейцарії. Скликали загальні збори у сільській раді, хто мав бажання, міг піти й висловити свої побажання представникам фірми. Звісно, ходили не всі мешканці села, але в результаті наші односельці відхилили таку перспективу.

Я стежила за справою, ну і звісно, уявила собі, що вілла, повз яку ми іноді ходимо, стане місцем, де не просто щодня хтось помиратиме, а ці смерті будуть по-швейцарському ґрунтовно сплановані й бездоганно «виконані»… Це ж дуже літературна історія вона аж проситься в роман…

Твоя героїня, як розумію, транслює твої погляди на добровільну евтаназію (власне, у романі йдеться про такий її різновид, як асистоване самогубство). Скажи, будь ласка, чи виникали у тебе впродовж роботи над романом сумніви щодо того, хто насправді має рацію? Чи були моменти, коли ти була схильна погодитися, що людина має цілковите право на таку альтернативу завершення життя? Чи «Вілла Анемона» – це вже, власне, результат таких роздумів і засвідчує твоє цілковите неприйняття такого способу завершення життя?

У романі я даю змогу обидвом сторонам висловити свої арґументи, доводи кожної зі сторін чесно й вичерпно обґрунтовані. Чи транслює героїня мої власні погляди? Справа у тім, що спочатку у мене зовсім не було жодних поглядів на евтаназію. Бо я ніколи глибоко не обдумувала проблеми. До речі, найпершою асоціацією, яка досі виникає, коли чую це слово, є нацистська Німеччина, де такі речі були на порядку денному. Мабуть, тому в Швейцарії це так не називають: тут воно називається «Sterbehilfe» (дослівно: допомога в смерті) або ж «Assistierte Suizide» (асистований суїцид). Фреймінґ в дії… Найбільша фірма, яка цим займається, називається «Exit», отож це слово в Швейцарії стає загальною назвою феномена… Так от, на початку у мене не було жодних поглядів, а лише реакція, відрухова, можна сказати… Вона, звісно, пов’язана з моїм світоглядом: я не вважаю, що світ і люди в нім з’явилися випадково з якоїсь первинної незрозумілої еволюційної «зупки», яка сама по собі булькала мільйони років, аж поки у ній не зародилося життя… Я вірю в задум і відчуваю його, особливо, коли споглядаю природу чи думаю про рафінованість людського тіла… Звісно, дуже часто є підстави думати, що Творець цього світу забув про нас… Багато підстав думати, що Ніцше у своєму радикальному вислові про смерть Бога мав рацію… Але якщо припустити, що Творець просто лишив нас у спокої, бо ж на самому початку пообіцяв повну свободу дій (а отже й відповідальність за них, бо це два боки однієї медалі), то все не виглядає аж так нелогічно… З іншого боку, ми всі розуміємо, що приватні підприємства, які пропонують такі послуги, в умовах швейцарського турбокапіталізму керуються не лише абсолютно альтруїстичними намірами… Чи були моменти, коли я була схильна погодитися, що людина має цілковите право на таку альтернативу завершення життя? Для мене так питання не стоїть. Людина завжди на все має право. «Усе мені дозволене, але не все корисне для мене», – каже апостол Павло.

«Вілла Анемона» – це конфлікт світоглядів чи все ж більше конфлікт, який можна розглядати лише у полі етичному? Чи навіть цивілізаційному, адже очевидним є те, що ти також піднімаєш питання секуляризації – напрямку, в якому рухається сучасний світ. Тому одразу у цьому ж контексті запитаю, чи розглядаєш ти секуляризацію як ентропію, а законну евтаназію як один із симптомів того, що світовий порядок руйнується? Боротьба головної героїні – це боротьба з хаосом?

Гадаю, це конфлікт світоглядів. Адже завжди, коли ми розглядаємо будь-який феномен, важливо, щоб усі учасники погодилися, в якій системі координат вони дискусію провадять. Якщо сторони перебувають в різних системах координат — це буде розмова різними мовами, коли опоненти не розуміють один одного. Щось подібне відбувається і тут. Світогляд Рути — це релігійний світогляд, хоча в її випадку не йдеться про послідовне практикування християнства. Радше лише про те, що вона визнає існування могутньої сили, яка створила життя, а отже це життя має сенс. Ми цього сенсу іноді не бачимо, але це не означає, що його нема… Рутині опоненти не визнають жодної трансцедентної сили. Це визначає їхнє життя. Якщо Бога нема, то усе дозволено, як казав Достоєвський…

Щодо секуляризації — дуже цікавий парадокс. Навряд чи хтось заперечить, що своїми економічними і політичними успіхами Швейцарія завдячує тому, що у минулих століттях її мешканці послідовно й суворо практикували християнські цінності. Без етики Цвінґлі й Кальвіна сьогоднішня Швейцарія точно виглядала б геть по-іншому… Але сьогодні країна від цього вже майже повністю відмовилася. Методологією всіх наукових досліджень, усіх значимих суспільних рухів є теорія еволюції, до того ж засвоєна на власний розсуд, у світлі атеїзму. Дарвін же атеїстом не був. У праці «Виникнення видів» він писав, зокрема, й таке: «Це й справді ґрандіозна думка: зародок усього живого, що нас оточує, Творець вдихнув лише небагатьом або й лише одній формі життя, а наша планета, щонайсуворіше слідуючи законам ґравітації, оберталася по колу, з такого простого початку розвинувши і продовжуючи розвивати безкінечний ряд найкращих і найчудовіших форм».

Головна героїня роману, Рута Маковій, – вчителька із України, яка змушена вдатися до заробітчанства за кордоном, щоби вдома влаштувати своє з донькою життя. Ти вводиш героїню-українку задля того, щоб увиразнити конфлікт, щоб транслювати свій погляд на зображувану проблему, чи ти пробуєш зайти у тему українського заробітчанства із реальності сучасної української інтелігенції? Мені видається, що ти у своєму тексті повсякчас дуже чітко наголошуєш: «Ось це українка Рута. Вона дуже розумна. Інтелектуалка, естетка, витончена натура. І це не те місце, де вона зараз має бути, і це не той рівень, на який вона заслуговує. І взагалі це не те життя. Але Рута не потрібна своїй державі, вона зневажена нею, знецінена».

Радше перше. Рута для мене — це така собі середньостатистична українська жінка, в якої є багато проблем, добре відомих чималій кількості її співгромадянок. Заробітчанство — одна із них. Гадаю, вона транслює не стільки мій погляд, скільки погляд мого і старшого покоління українських жінок, з умовно кажучи, релігійним світоглядом. Шкода, якщо тобі здалося, що я хочу викресати у читачів співчуття до Рути. Цього я собі за мету не ставила.

Стосовно Рути, то мені не про співчуття йшлося, а радше про протиставлення її особистості тим обставинам, у які вона потрапила, змушена була потрапити. Мені видалося, що тобі важливо було наголосити на її цивілізованості. І це те, що в ній помітила лікарка, Беата, саме тому, як мені видалося, вона запросила її на ту роботу.

Те, що Рута заробітчанка – важливо лише опосередковано. Треба було, щоб вона опинилася там, де опинилася…

Герої «Вілли Анемони» мають прототипів?

Лише одна героїня має непрямого прототипа. У сенсі, що загальний образ і багато її висловлювань я взяла від конкретної людини. Це Беата. Усі решта герої вигадані, історія сконструйована.

«Вілла Анемона» – це більше про вибір чи про шанс?

Одне іншому не заважає. Гадаю, це роман і про вибір, і про шанс. Мені йшлося про те, щоб книжка не була нудною й добре читалася попри те, що вона перевантажена серйозними темами.

І вона таки добре читається. Власне, читається. Мені хотілося повертатися до читання. А твої «бічні» історії, які розширюють час і простір, знайомлять з іншими людськими долями, подеколи тримають інтригу, – взагалі тема для окремої розмови. І вони дуже емпатичні.

Існує така думка, що любов – це мова, якою говорить Бог, Бог любить людину через людину. «Влаштовуючи» зустріч Рути і Томаса, ти даєш шанс своїм героям чи даєш останній шанс Богові?

Він точно не потребує того, щоб я давала йому шанс… У нього завжди є всі можливі шанси… Зустріч Томаса і Рути — це радше намагання сказати, що навіть якщо людина смертельно хвора й стоїть на останньому порозі, в її житті ще може трапитися диво. Цю думку ілюструє і одна з «бічних» історій, коли старого чоловіка, який уже лежить на смертному одрі, відвідує жінка, яку він і його дружина урятували під час війни… Ми ніколи не знаємо, що трапиться з нами наступної миті, навіть якщо життя здається нестерпним і вже нічого не вартим.

Так, мені ця «бічна» історія особливо заімпонувала і дуже зворушила. Такі події додають певності, що у світі все відбувається не марно та що всі і все пов’язані.

Чи осмислена тема асистованого самогубства у швейцарській літературі? Якщо так, то чим сформований цей дискурс, чи виникає полеміка?

Так, є кілька книжок. Поки що я читала лише такі, де автори твердять: «Кожен має право померти з гідністю». Не заперечую, що кожен таке право має. Як ми уже казали, кожен має право на будь-що. Але що таке гідність, яка саме гідність тут мається на увазі? У суспільстві, де насамперед цінуються досягнення, результати праці… Люди бояться стати тягарем для інших, не хочуть, щоб рідні бачили їх безпомічними… Це все дуже драматично, і я утримуюсь від будь-яких моральних оцінок. Але чи справді стан хвороби й пов’язана з ним безпомічність вражає гідність людини? Чи вражена людська гідність мільйонів людей, які змушені покидати власні домівки, тікати, жити в жалюгідних умовах? Чи існує різниця між гідністю й гордістю, гординею? У чому саме ця різниця? Це питання, на які я маю лише приблизні відповіді.

Що ти романом «Вілла Анемона» хочеш сказати зокрема українцям і загалом європейцям, чи й світові, адже у всьому світі є країни, в яких активна евтаназія є законною? І наскільки (задля чого) ти розраховуєш бути почутою?

Так, асистований суїцид — з певними обмеженнями й відмінностями — практикують у кількох країнах Європи, а також у Канаді.

Мабуть, основний мій посил — на прості питання нема простих відповідей. Адже це може виглядати просто: дуже хвора людина хоче померти й звертається за допомогою до людей, які все для неї влаштують. Розумію, що бувають випадки, коли від подібного важко відмовитися… Та з іншого боку, насторожує те, що така допомога не те що не безкоштовна, вона недешева. У суспільство запускається думка, що ті (родичі, знайомі, духівники), які намагаються відмовити людину від такого кроку, не поважають її свободу… І ще, як бути з молодими хворими людьми, яким лікарі сказали, що у них нема шансів, але ці лікарі помилилися? Адже таке буває… Як бути з психічно хворими? Питань виникає дуже багато, а якщо пов’язати це з трансплантацією органів, то взагалі…

Повітряна куля у роман «Вілла Анемона» «залетіла» із книжки 2015 року? Цей образ випадково пов’язує роман «Вілла Анемона» та збірку «Політ на повітряній кулі»? Чи все ж для обидвох є важливим символом?

Це щось інтуїтивне, можливо, воно має якийсь сенс, але я його не усвідомлюю. Як не дуже усвідомлюю і з’яву загалом досить мені чужого Пауля Клее в тексті роману, вірніше, не його самого, а однієї його роботи…

І на завершення трохи про символіку імен. Чи правильно я розумію, що ім’я романного партнера Рути Томас – це алюзія Томи Аквінського? І це, вочевидь, відсилка не лише на його відоме твердження, що нагородою за терпіння є терпіння і що терпіння – це частина мужності, а й на те, що розум не заперечує Бога і навпаки. Щодо імені Рута, то його символіку, напевно, варто шукати у фольклорі. Чим для тебе є ця квітка – символом вічного, вірного і чистого кохання, вогню життя, надією? Рута і Анемона – антагоністки? Вони уособлюють ерос і танатос? Чи між ними все ж гармонія, як і має бути у вічному кругообігу життя і смерті?

Цікава ідея з Томасом Аквінським! Вона додає моєму романові чимало бонусів! Можна, я буду користуватися твоєю інтерпретацією, видаючи її за свій задум? :) Рута — це просто одне з моїх улюблених жіночих імен. А ще — це біблійна Рут, чужинка, яка втрачає свого чоловіка… У дитинстві мама казала мені, що Рута — це дівчина з чорним волоссям і карими очима… Анемона безперечно уособлює танатос, це сон-трава… А кругообіг життя і смерті замислили й запустили не ми. І хоча він відбувається з нами, варто думати, чи виграємо ми, якщо керуватимемо ним на власний розсуд…

P.S. А чому Орфей та Еврідіка міняються ролями, стане зрозуміло після прочитання роману «Вілла Анемона».

З Галиною Петросаняк спілкувалася Інґа Кейван.

Джерело