Наприкінці січня у «Видавництві 21» з’явився новий роман сучасної української письменниці Галини Лицур-Щадей. «Вдома чекає Марко» – це насичена психологічна проза про внутрішні трансформації, шляхи подолання особистих травм минулого і теперішнього та пошук внутрішньої опори. Головній героїні, Дані, 37 років. У неї є все, про що мріяла її мама: освіта, престижна робота з відповідною зарплатою, власна квартира у великому місті, зрештою, бездоганна репутація. Чого ще бракує для щастя? Як виявляється, головного – самої себе. Щоб спробувати бодай наблизитися до нової, хоч і давно омріяної мети, Дана перериває успішну кар’єру у великій корпорації і влаштовується продавчинею у квіткову крамницю.
Придбати книжку можна за посиланням: ВДОМА ЧЕКАЄ МАРКО (books-xxi.com.ua)
Ми запитали в авторки, якими були перші кроки її літературного шляху, про що йдеться в романі, чи існують реальні прототипи описаних персонажів та чи буде продовження цієї історії.
Якими були Ваші перші кроки у світі літературного письма? Чи пам’ятаєте свій перший твір, про що в ньому йшлося?
До перших кроків у світі літературного письма доведеться повернутися у 4-5 клас! Це був дуже-дуже патріотичний вірш. Перед виборами у 1991 році я, зовсім мала, допомагала розносити листівки, щоби люди голосували за В’ячеслава Чорновола. Ноги намокли, черевики запросили їсти (виявилося, що вони значно менше витривалі, ніж я)… Але я рознесла всі листівки, котрі мені доручили, і прийшла додому з відчуттям виконаного обов’язку і такої безмежної любові до України, що написала вірш! Зараз уже не пригадаю слів, але це було щире дитяче зізнання у почуттях до своєї Батьківщини. Звісно, якщо це можна вважати літературним письмом! Потім я стала журналісткою і тоді текстів з’явилося більше. А белетристику почала писати після п’ятнадцяти років мовчання навіть у журналістиці – у 2015 році, після чудесного тижня у Карпатах на Літшколі, що її проводила Літосвіта. Написані тексти впродовж трьох років – а поміж тим ще одна Літшкола і Курси письменницької майстерності у Львові – і склали основу моєї дебютної збірки оповідань «Таке життя», котра вийшла 2019 року.
Що, на Вашу думку, важливіше: систематично працювати над твором, незважаючи на жодні обставини, чи плисти за течією натхнення? Можливо, знаєте лайфхаки для «врівноваження» цих терезів?
Плисти за течією – це не моє ані в житті, ані у творчості. Одного разу на лекції Юрій Андрухович сказав: «Якщо можете не писати – не пишіть!». Мені цього вистачило. Не можу не писати, тому пишу. А коли ти не можеш не писати, жодне натхнення не потрібне. Аби був час і комп’ютер. Тем – море, вони з’являються значно швидше, аніж я пишу. Я за ними не встигаю. Трапляється, щось зачепило, зворушило, якась фраза, а ти за нею уже бачиш цілу історію. Якщо оце натхнення, тоді так, я з ним дружу, його бавлю і лелію, хоч і не знаю, де і коли об нього перечеплюся. Але мені й не треба,життя знає. Але це не те саме, що плисти за течією. Це навпаки, завжди бути в тонусі, помічати, відчувати, фіксувати. Можливо, це родом із журналістики. Окрім цього, є чіткі плани, про що я маю написати першочергово. От зараз я працюю над романом про Наталію Кобринську. Писати про реальну особу, яка жила в певному часі, у певних обставинах – це дуже-дуже відповідально.
Інколи, щоб написати сторінку тексту, потрібно витратити на дослідження матеріалу кілька місяців. Тож якби ще довелося чекати натхнення, то не знаю, скільки б років я тоді це писала. Словом, натхнення в тому розумінні, що має бути якийсь особливий стан чи відчуття, він має звідкись прийти чи я маю його дочекатися, чи створити - і тоді писатиму – це не мій досвід. Мені швидше допомагає розуміння, навіщо я це роблю. Якщо воно є, залишається тільки про все домовитися з часом, і кількість знаків у статистиці приємно зростає. Щодо порад – то тут нема універсального рецепту, мабуть. Кожен мусить відчути, намацати саме свій шлях. Хоча пізнавання досвідів інших письменників – це корисно. Але що я ще можу розповісти? Краще пораджу книгу Ростислава Семківа «Як писали класики» – там є про це куди більше. Від себе додам тільки один, дуже сильно перевірений – сідати і писати. Це точно працює. І читати, але ж це само собою.
Що таке література?
Художнє осмислення дійсності, хіба ні?
Коли Ви вперше усвідомили себе письменницею?
Ой, це непросто. Письменницею я себе усвідомлювала тоді, коли перший вірш написала, а зараз якось складніше. Як вид заняття – це, звісно, письменництво. Та як воно буде – покаже час.
Нещодавно вийшла друком Ваша найновіша книжка, роман «Вдома чекає Марко». Розкажіть, будь ласка, детальніше: про що ця історія, чи мають головні герої реальних прототипів, чи виникали якісь труднощі в процесі написання?
Досвіду написання великого літературного тексту до роману «Вдома чекає Марко» у мене не було. Я думала про цю форму, але, скажу чесно, наважитися, підступитися було страшно. Тому ця історія, що почала писати його, не усвідомлюючи, що пишу роман, хоч і звучить дещо дивно, однак так є. І якби літературна редакторка «Такого життя» письменниця Оксана Думанська, котра прочитала тих кілька вордівських сторінок, не вимовила вголос, що це може бути початок роману, не знаю, як і коли я б до цього дійшла. Уже після її слів, все ще не вірячи, що замахнулася на цю форму, я дозволила собі про це думати предметно і працювати уже в цьому форматі. Не скажу, що мені писати було складно, оскільки того, про що хотілося написати, назбирався великий огром – я весь час спостерігаю за людьми, за їхньою поведінкою, за емоціями, а де маю нагоду, то і за почуттями. Тому мені довелося лише розкинути ці спостереження на персонажів, котрими поволі почав наводнюватися текст. Авжеж, як жінку, мене хвилювали і зачіпали історії жінок насамперед. Те, що моя героїня – на момент початку оповіді самотня, було викликом для мене самої, бо самотньою я не була ніколи. Але були люди, до речі, як жінки, так і чоловіки, з котрими спілкувалася і таким чином стала очевидицею їхньої самотності. Іноді здавалося, що через емпатію, я фізично переживаю їхні стани, їхні почуття. Так якось складається, що люди часто впускають мене у свою душу – і це дуже відповідально. Тому була ця потреба поміркувати і осмислити тему самотності і одинокості, тему стосунків між людьми – у сув’язі кохання, дружби. Тема дитячих і дорослих травм, тема стереотипності в суспільстві, тема особистих кордонів – це те, що я досліджувала, рефлексувала і переживала згодом вже на досвіді своїх персонажів. Іноді цей досвід співпадав з моїм особистим, але частіше це був досвід різних людей, котрим я, закумулювавши, намагалася поділитися. Тому персонажі – це дуже і дуже збірні образи, вони мають прототипів, але далеко не в одній особі. Цікавий був випадок, коли прописуючи головну героїню, я випадково побачила щось суголосе у дописах однієї дівчини у фейсбуці. Вона ділилася особистим – і це так було схоже на мою Дану! В якийсь момент здавалося, що от у цьому епізоді, ми, не знаючи одна про одну, пишемо про одне і те ж. Коли рукопис був дописаний, я попросила її бути однією з бета-рідерок. Вона погодилась. І прочитала текст, здається, за два дні. Її відгуком я була вражена! Виявилося, що один-єдиний персонаж, котрого я повністю вигадала і завжди хвилювалася, чи так може бути насправді, був у її житті також, хоч і також фантазією! Вона про нього до цього ніде і словом не обмовлялася, оскільки це була дуже приватна і особиста історія. Я ж нічого подібного ні від кого не чула. Виявилося, що мій витвір уяви не такий уже й витвір! Моєму романові пощастило з бета-рідерами, адже цією дівчиною була літературознавиця, редакторка Ірина Ніколайчук, тому, окрім суголосся, я отримала дуже корисний і потрібний відгук, котрий допоміг текстові стати кращим.
Кажуть, що персонажі часом «ведуть» авторів. Чи було таке, що головні герої несподівано змінювали хід сюжету?
О, персонажі просто жили своє життя! Якби я не намагалася продумати їх дії і вчинки, вони цього не дозволяли. Якось Юрій Винничук казав, що якби він знав, що буде в наступному розділі роману, то вже би його не писав, бо нащо, коли й так знаєш. Мені також було цікаво саме тому, що я не знала, що далі. Що ж там відбуватиметься? Іноді я намагалася планувати, продумати, але це вкладалося щонайбільше у кілька речень.
Все відбувалося, як у житті. Так, звісно, усі ми маємо плани на день чи тиждень. Але наскільки висока ймовірність, що заплановане відбудеться точно так, як заплановане?
От така ж ймовірність була і в тексті. Ця непередбачуваність одночасно лякала і захоплювала. Ах, ну що ж з ними відбуватиметься у наступному розділі? Опції ввімкнути наступну серію не було, була єдина можливість – написати. І я її використовувала. Сподіваюся, читачеві буде так само цікаво читати, що ж там, як мені було писати. Гаразд, із натхненням чи без, але письмо – це завжди трішки магія.
Роман «Вдома чекає Марко» має терапевтичний ефект. Відчутно виважений підхід до розповіді про дитячі травми, які тривалий час негативно впливали на всі сфери життя вже дорослої Дани. Зрештою, це роман про трансформацію з покроковим описом самого процесу. Ви цікавились науковою літературою, пов’язаною з цими проблемами, чи писали інтуїтивно?
Терапевтичний ефект – це приємно. Дякую. Я, пишучи, завжди мала на думці, щоби моє письмо комусь послужило – в той чи інший спосіб. Якщо це вдалося, то я щаслива. Коли вийшло «Таке життя», одного разу прийшла зі школи моя мала доня і каже: «Мамо, у нашої вчительки дуже хворий чоловік (так, я знала, що в нього онкологія і що він уже у важкому стані) і вона сказала, що коли їй дуже-дуже важко, то читає твою книжку і їй стає трішки легше». Це найважливіший відгук про мою роботу. Я ціную і дякую за відзначення книги преміями імені Ірини Вільде, імені Олеся Гончара, але саме ось ці слова цієї жінки є для мене найдорожчими. Щодо того, як виписувалась та чи інша проблема, чи травма… Звісно, я читала, розмовляла з людьми, котрі пережили той чи інший стан, досвід, консультувалась з фахівцями. Врешті, ще однією бета-рідеркою цього тексту стала практикуюча психотерапевтка Оксана Пендерецька. Я безмежно вдячна їй за професійні поради, за оцінку. Аж тоді, коли вона сказала цьому текстові «так», я остаточно видихнула.
Мені здалося, що ця історія потребує продовження, бо фінал не завершує, а починає новий життєвий розділ. Ви не задумувались про написання другої частини?
Історія з продовженням… Це також дуже цікаво. Отже, прочитала рукопис письменниця Роксолана Сьома і описала ще одну чудову історію, який би там міг бути фінал (відмінний від того, що є), а якщо не фінал, то, принаймні, таке продовження. Могло би бути, тут важко не погодитись. Ще один відгук від Світлани Боднар з Одеси: «Ну це ви зумисне такий фінал написали? От негайно чекаю продовження!». І рекомендації, яке би продовження вона бачила. Чудесне, скажу вам по секрету! А тоді ще пані Оксана Пендерецька: «Знаєш, Галю, є одна реальна історія, я знаю цих людей і тебе познайомлю, коли захочеш, вона була би добрим продовженням твого роману!» І з двох слів – мене саму це продовження захопило неабияк! Отже, слід виснувати: маємо відкритий фінал! Я, як авторка, дуже цим задоволена. А там – побачимо.
«Вдома чекає Марко» — єдиний варіант назви цього роману чи були інші версії?
Єдиний. Вперше у моєму житті отакий трафунок, що пишу текст і так чудернацько називається файл «Новий роман», наче ще десь є старий. Я завжди маю по кілька, а то й кільканадцять варіантів, як називатиметься текст. Часом змінюю назву в процесі написання, часом вкінці. А тут – жодної притомної, та взагалі ніякої версії. І оце пишу я останній розділ, десь посередині уже починаю усвідомлювати, що це саме останній розділ і приходить це речення «Вдома чекає Марко» і чітке розуміння, що коли допишу до такого речення, це буде фінальна крапка. І в голові уже формується усвідомлення, що це і назва. Але інша я собі кажу: «Та яке назва, про що вона?! Це не годиться!» Я дуже доскіплива до слів, а заголовків і поготів. А це ж не заголовок, це назва книги! Так нічого іншого придумати і не змогла. Коли віддавала рукопис літературному редакторові Олександрові Бойченку, попросила його: «Може, ви зможете змінити цю назву! Дуже прошу!» Він подивився на назву, і притаманним йому виваженим тоном сказав: «Та, напевно змінимо! Мабуть, треба змінити…» І коли до мене рукопис повернувся уже з редакторськими правками, я миттю до назви!
«Вдома чекає Марко»! При зустрічі пан Олександр розповів, як мав намір замінити назву впродовж редагування всього рукопису, а коли прочитав оте фінальне речення, то і йому здалося, що ця назва має залишитись. У кожному разі, іншої не було. Ще два дні роздумів – і він вирішив остаточно, назва залишається. Що ж, мені залишилося погодитись. І подякувати. Тому так. «Вдома чекає Марко». І лише допоки ми чекали виходу книги у світ, я усвідомила, що назва ця зовсім невипадкова. Я нарешті відчула і віднайшла ті ниточки, якими вона пов’язує цей текст з іншими, уже не моїми текстами, пов’язує відсилками і смислами, навіть крізь століття пов’язує. Але… Дозвольте, я цього ще не розповідатиму – хочеться залишити для віднайдення читачеві.
Розмовляла Марина Горбатюк