... морська німфа з волоссям ангела, яка безперестанку курила й розмовляла майже пошепки, здригаючись при кожному телефонному дзвінку.

 Петер Вайзер

Інґеборґ Бахман (нім. Ingeborg Bachmann; нар. 25 червня 1926, Клагенфурт - померла 17 жовтня 1973, Рим) — австрійська письменниця, лібретистка та журналістка.

Інґеборґ Бахман народилася 25 червня 1926 року у Клаґенфурті в Каринтії та виросла поблизу кордонів із Італією та Югославією. Вона була першою дитиною в родині шкільного учителя Матіаса Бахмана та Ольги Гаас-Бахман. Згодом в неї з'явилася молодша сестра, Ізольда, та брат, Гайнц. Вже у дитинстві Інґеборґ почала складати музику та писати вірші. З 1932 по 1936 рік навчалася в народній школі, а з 1936 по 1938 — у федеральній реальній гімназії. Протягом 1938 —1944 років Бахман навчається у вищій школі для дівчат.

З 1945 по 1946 рік Бахман вивчала філософію та юриспруденцію в університетах Іннсбруку та Грацу. У 1946 році було опубліковане її перше оповідання «Пором» (нім. Die Fähre), яке з'явилося на сторінках журналу «Кертнер іллюстрірте». Написані того ж року «Листи до Феліціана» залишись невиданими за її життя. У 1946 році Бахман починає вивчати філософію, германістику та психологію у Віденському університеті.

В той же час вона відвідує зібрання гуртка молодих літераторів під проводом Ганса Вайґеля, які проходять у віденській кав'ярні «Раймунд», та працює над романом «Безіменне місто», який так і залишився неопублікованим. Перші вірші Бахман виходять друком у 1948 —1949 роках у віденському часописі «Лінкей. Поезія. Мистецтво. Критика». У 1949 році Бахман проходить практику у психіатричній клініці Штайнгоф, а вже наступного року дописує дисертацію «Критична рецепція екзистенційної філософії Мартіна Гайдеґґера», захист якої відбувся 25 березня 1950 року. Науковим керівником Бахман був філософ Віктор Крафт, який знов почав викладати в університеті після закінчення війни та залишився в місті останнім представником Віденського гуртка, що припинив своє існування після приходу націонал-соціалістів до влади у Німеччині. Після завершення роботи Бахман зауважує, що їй так і не вдалося скинути Гайдеґґера з п'єдесталу, а у 1959 році, коли Гайдеґґер святкував свое 70-ліття, відмовляється написати йому вірша до ювілейного альбому. В університеті Бахман починає цікавитися філософією мови Людвіга Вітгенштейна.

Протягом своїх студентських років Бахман познайомилась з Паулем Целаном, Ільзе Айхінґер, Клаусом Демусом та Якобом Таубесом. Закоханість у Целана вплинула на творчість Бахман, вона часто використовувала характерний вислів Целана «незважаючи ні на що» (нім. trotz allem), водночас, як писала Бахман Гансу Вейґелю, вони «з невідомих, демонічних причин позбавляли одне одного можливості вільно дихати».

Закінчивши університет, Бахман подорожує до Парижа та Лондона, де робить спробу познайомитися зі смертельно хворим на той час Людвіґом Вітґенштейном. Після повернення до Відня деякий час працює в секретаріаті американської окупаційної адміністрації.

Восени 1951 року стає сценаристом на австрійській радіостанції «Рот-Вайс-Рот», де згодом обіймає посаду редактора. Колеги називають її «Інґою», хоча і звертаються один до одного на Ви. У 1952 році в ефірі вперше звучить її радіоп'єса «Сни на продаж». Того ж року в журналі «Голоси сучасності», редактором якого був Ганс Вайґель, було надруковано цикл її віршів під назвою «Від'їзд», а у католицькому часописі «Слово і правда» — рецензії на твори Гайнріха Бьолля, Теа Штернгайма, Альфреда Морберта, Хосе Орабуени. Провідні німецькі видавництва відмовляються друкувати її перший роман.У травні 1952 року виступає на Десятій конференції «Групи 47» у Нієндорфі, на яку запрошує і Пауля Целана. Там знайомиться з композитором Гансом Вернером Генце. У вересні того ж року на запрошення Генце разом із сестрою Ізольдою вперше подорожує до Італії. Протягом своєї роботи на «Рот-Вайс-Рот» Бахман написала сценарії до одинадцяти серій популярної мильної опери, про які потім не згадувала в своєму резюме. Бахман припиняє працювати на радіо у 1953 році, наступні чотири роки вона живе разом з Генце в Італії.

Протягом 1953 —1956 років Бахман видала дві збірки своїх віршів, цей період также був позначений співпрацею з Гансом Вернером Генце, з яким Бахман підтримувала дружні стосунки. У 1953 році вона отримала літературну премію «Групи 47» за поетичну збірку «Відкладений час» (нім. Die Gestundete Zeit) та опубліковала свій есей про Вітгенштейна. З кінця літа того ж року вона жила в Іскії, Неаполі та Римі разом з Генце. Рік потому, у серпні 1954 року, німецький журнал «Шпіґель» розмістив на обкладинці портрет Бахман, підписавши його «Нові Римські елегії: Інґеборґ Бахман». Публікація у журналі принесла Бахман відомість серед ширшої аудиторії. У 1955 році на Північно-західному німецькому радіо (Гамбург) відбулася прем'єра радіовистави «Цикади», музику до якої написав Генце. Бахман була авторкою також лібрето балету Генце «Ідіот» (1955), опери «Принц Гамбурзький» (1960, за драмою Генріха фон Клейста) та «Молодий лорд» (1965, за казкою Вільгельма Гауффа). У 1955 році Бахман бере участь у Гарвардській літній школі мистецтва, науки та освіти (Кембридж, Массачусетс). У 1956 році була видана остання поетична збірка Бахман — «Заклик до Великої Ведмедиці», за яку вона отримує Літературну премію Вільного Ганзейського міста Бремена.

Після перших двох збірок протягом свого життя Бахман опублікує близько двох десятків віршів. У 1957 році вона стає членом-кореспондентом Німецької академії мови та поезії у Дармштадті. Наприкінці того ж року відвідує Париж, де зустрічається з Целаном, а в 1958 році переїжджає в пошуках роботи з Риму до Мюнхена, де працює драматургом на Баварському телебаченні. На семінарі «Критичний погляд на літературну критику», що проходив у Вупперталі, знайомиться з Гансом Майєром. Того ж року вступає до «Комітету проти ядерного озброєння», після чого Ганс Вайґель пише відкритого листа з критикою Бахман, де зазначає, що «як жінка, як поетеса та як чужинка» вона має мовчати.

У 1958 році також відбувається прем'єра радіовистави Бахман «Добрий Бог з Мангеттену». 3 липня Бахман вперше зустрічається з Максом Фрішем, з яким живе наступні чотири роки у Цюріху та Римі. Мотиви їхнього розлучення у 1962 році звучать у романах Фріша «Назву себе Гантенбайн» та «Монто́к».

У 1959 році за радіоп'єсу «Добрий Бог Мангеттену» Бахман отримує Премію сліпих ветеранів війни, під час вручення якої 17 березня проголошує промову «Людині слід довірити правду» (нім. Die Wahrheit ist dem Menschen zumutbar).

Наступного року Бахман стає першим запрошеним лектором з поетики у Франкфуртському університеті. Навесні вона подорожу разом з Гансом Маґнусом Енценс-берґером та Вальтером Йенсом до НДР, де знайомиться з Ернстом Блохом та Штефаном Гермліном. Починає перекладати німецькою вірші Джузеппе Унґаретті. У 1961 році було видано збірку оповідань «Тридцятий рік», за яку Бахман отримує премію Спілки німецьких критиків. У 1963 році отримує стипендію Фундації Форда на річне перебування у Берліні, де залишається до 1965 року. У Берліні Бахман зустрічає Альфреда Андереша, Уве Йонсона, Йоганнеса Бобровського та Вітольда Гомбровича.

У 1964 році опубліковано роман Макса Фріша «Назву себе Гантенбайн», прочитання якого стало травматичним досвідом для Бахман. Подорожує до Праги, Єгипту та Судану. У Римі Бахман знайомится з Анною Ахматовою, якій присвячує вірш «Насправді». У 1966 році Бахман зриває публікацію перекладів віршів Ахматової, яку підготував колишній член Гітлер'югенду Ганс Бауман. У середині 1960-х років починає працювати над циклом «Види смерті» (нім. Todesarten).

У 1965 році Бахман переселяється до Риму, де живе до кінця життя, влітку відвідуючи Клагенфурт. У 1968 році отримує Велику австрійську державну премію з літератури. З другої половини 1960-х років працює над прозовим циклом «Види смерті», першою книгою якого стає роман «Ма́ліна», виданий у 1971 році. Романи «Справа Франци» та «Реквієм для Фанні Ґольдман» так і не було завершено. У 1972 році виходить збірка оповідань «Синхронно», Бахман отримує премію Антона Вільдґанса.

На початку 1973 року помирає батько Бахман. Вона відвідує концтабор Аушвіц, виступає з літературними читаннями у Польщі. 26 вересня Бахман отримує опіки другої та третьої ступіні від пожежі, що сталася у її квартирі через те, що вона курила у ліжку. 17 жовтня 1973 року вона помирає у Госпіталі святого Євгенія через те, що лікарі не відразу змогли розпізнати ознаки абсистентного синдрому, що розвинувся через вимушене припинення прийому наркотиків.У німецькому таблоїді BILD з'являється заголовок: «Вона померла так, наче сама це вигадала».

Поезія

Оскільки перший великий прозовий твір Бахман, роман «Маліна», було опубліковано за два роки до її смерті, а перша збірка оповідань, «Тридцятий рік», що була видана у 1961 році, була сприйнята не дуже схвально, незважаючи на нагороду критиків, за свого життя Бахман залишалася переважно відомою як поетка. Після перших двох збірок — «Відкладений час» (нім. Die gestundete Zeit, 1953) та «Заклик до Великої Ведмедиці» (нім. Anrufung des großen Bären, 1956) вона написала лише кілька десятків віршів.

Радіоп'єси

Прем'єри трьох радіоп'єс («Торговля снами», «Цикади» та «Добрий Бог Мангетену»), написаних Бахман під час роботи на станції «Рот-Вайс-Рот» (1951 —1953), відбулися у 1952, 1955 та 1958 роках. У 2005 році їх було видано українською мовою у перекладі Лариси Цибенко. Окрім цього Бахмана переклала та адаптувала для радіо п'єси «Темна вежа» Луїса МакНіса, «Будинок добрих манер» Томаса Вулфа та дві драми Роберта Музіля. Окрім цього Бахман написала радіоесеї про Музіля, Симону Вейль, Людвіга Вітгенштейна та Марселя Пруста.

Інґеборґ Бахман / Пауль Целан

Пора серця. Листування

З листуваннями між Паулем Целаном і Максом Фрішем, а також між Інґеборґ Бахман і Жизель Целан-Лестранж / Упорядкували й прокоментували Бертран Бадью, Ганс Гьоллер, Андреа Штоль і Барбара Відеман. Пер. Лариса Цибенко та Петро Рихло. 

Любовні стосунки між обома найвидатнішими німецькомовними поетами після 1945 р. починаються у повоєнному Відні. Інґеборґ Бахман студіює там філософію, для Пауля Целана Відень – тільки проміжна станція. У травні 1948 року вони знайомляться, наприкінці червня він їде до Парижа. Їхнє листування після розлуки спочатку нечасте, нерішуче, відтак воно набирає обертів і продовжується в нових драматичних фазах. Кожна з цих фаз має своє власне обличчя: свій особливий тон, свої теми, свої сподівання, свою динаміку, свою власну форму мовчання. Наприкінці 1961 р. листовний діалог й особисті зустрічі припиняються, після того як психічна криза Целана під час т.зв. «афери Ґоль» досягає свого апогею.

 “…Ти не при собі, Ти… в літературі” Пауль Целан.

«Листування між Інгеборг Бахман та Паулем Целаном (1948-1967 рр.) можна прочитувати як окрему історію, окремий художній текст. Двоє письменників зустрічаються у повоєнні роки і проносять свої почуття через все життя, хоч їм доля і не дала можливості бути завжди пліч-о-пліч. Для нас залишається лише приємність смакувати їхньою дружбою, яке не є “підгляданням в чужі вікна”, а прогулянкою крізь любов та біль. Інгеборд Бахман та Пауль Целан проживають окреме життя у своїх листах, де ніхто не соромиться ні своїх почуттів, ні емоцій, які й не завжди відповідають бажанням адресанта. Їхня “розмова” відбувалася наче й недавно, але вслуховуючись в кожне слово розумієш, що тепер люди не вміють так говорити чи так відчувати не вміють… Кожна поезія Пауля була для Інгеборг святим посланням, вона жила його текстами і знала, що і Він живе, якщо пише. Так, Целан жив, здається лише тоді, коли його творчість була потрібна, а під час “афери Голь” почав задихатись, так більше й не віднайшовши того цілющого кисню, щоб мати причину вдихнути на повні груди. Ні дружина Жизель, ні кохана Інгеборг, ні син Ерік не змогли загладити той біль, який принесло йому слово. Чуже і своє. Листи стали колючими, наче тернове гілля, Інгеборг не одноразово кололася читаючи їх, але залишалася справедливою і мудрою, навіть якщо й доводилося вкотре відписувати і не надсилати, не надсилати і відписувати. Дякуючи “Порі серця” ми можемо бачити навіть те чого за своє життя не побачили ні Бахман, ні Целан: не надіслані листи одне одному. Так читач може краще збагнути думки письменників і відчути, що відбувалося з кожним автором насправді. Вони не лукавили, лише намагалися якомога ніжніше “говорити”, тому часом переписували і переписували послання. 
     Коли Інгеборг з роками ставала все відомішою, її вірші друкувалися в передових журналах, виходили окремими збірками, то Пауль саме з цим пов’язав її “іншість”, констатувавши: “Я в тривозі за Тебе, Інгеборг – але Ти мусиш зрозуміти мене: мій крик душі – Ти не чуєш його, Ти не при собі (де Ти мала би бути, як я припускаю), Ти… в літературі” (лист № 146). Очевидно, що цими словами Целан наче виправдовує себе, чому він “не у собі”… Бо він тоді надто був вже “в літературі”. Він не зміг пережити те, що хтось осквернив “могили в повітрі” і його слово про це. В тих могилах лежали і Целанові батьки. Він пішов до них по воді… З того часу з Парижу листи до Інгеборг надходили лише від Жизень, яка, не зважаючи ні на що, любила її як найближчу подругу. Дружба двох німецькомовних поетів не вмерла з Паулем Целаном, вона продовжилась між жінками, які берегли одне одного як частинку Його. “Тепер я вже не твоя. / Ми ридаємо від самоти. // Але мов Орфей, знаю я, / що поряд зі смертю – життя, / і для мене все ще синіє  / навіки заплющене око твоє.” Інгеборг Бахман.»

Христя Венгринюк