Друзі, записали велику розмову з авторкою неймовірного роману «Ніч була» Світланою Ткаченко. Поговорили про втрачене покоління, про назву книги та про стрес під час вимушеного виїзду з України.
Крім того, на книгу пані Світлани триває передпродаж – замовити книгу. Пропонуємо до Вашої уваги неймовірну розмову з неймовірною письменницею!
У Вас досить легкий, але водночас захоплюючий стиль письма. Скажіть, будь ласка, як Ви почали писати?
Любов до письма – це передусім любов до читання. Коли читаєш довго і регулярно, можна сказати хронічно, на якомусь етапі хочеться розказати й свою історію. Бо коли щось подобається, ти намагаєшся це відтворити. Не завжди виходить добре. Я пройшла такий собі типовий шлях – від поетки до прозаїкині. Більшість авторів починають саме з віршування. І я серед них. Але з часом ти не вкладаєшся у коротку образну форму, хочеш сказати ще й те, й інше, і приходиш до прози. Ну або досягаєш нового, власного автентичного ступеню метафоричності і лишаєшся поетом.
Знаю, що Ви понад 20 років працювали на науковій, відповідальній роботі. Як Вам вдавалося (чи вдається) поєднувати з роботою письменника?
Так все ж і почалося з наукової і відповідальної роботи. В наукових, аналітичних і ділових документах як ніде потрібно знайти довершену форму, донести думку, політкоректно, дипломатично, зайти з такого боку, щоб достукатися саме до твого читача. Там мене багато чого навчили саме прийомам художнього і структурного письма. І саме в аналітичній роботі я дізналася, що одну думку можна сказати в десятки різних способів. Але там ти репрезентуєш позицію організації чи наукову думку, а на додачу обмежений лише професійним вокабуляром. А ще ж є емоції, на які ти права там не маєш. Отже, свою емоційну думку завжди можна вилити у художній текст.
У нашому Видавництві 21 вийшов друком Ваш роман «Ніч була». І про нього я хочу запитати детальніше. Ніч потрібно пережити і все буде гаразд? Чи ніч була і потім світ поділився на до та після. Загалом, досить багатогранна назва. Про що ж вона?
Ви дуже правильно відчитуєте назву. Саме так і задумувалося. Ніч була. Це метафора, банальна і простенька, на перший погляд. Але у самому тексті її слід тлумачити багатогранно. З одного боку, це психологічна темрява для головної героїні, і вона минула, бо ж у романі гепіенд. З іншого – це цитата про найпершу ніч у дорозі, у прямому сенсі. Я на фейсбуці написала тоді: «Ніч була – роман напишу», це про страхи і хвилювання, пережиті у дорозі при евакуації. Роман вийшов не про одну ніч, а про весь шлях, а от назва прижилася. З третього боку, ніч як образ сумних і темних часів для нас як нації, країни використовується як метафора тієї ночі, що почалася 24 лютого, і все ще триває.
Який період сюжетно зображений у романі? І скільки днів справжньої війни Ви працювали над рукописом? І що найважливіше, як Ви працювали?
Сюжет розгортається з ранку 24 лютого, коли герої прокидаються від вибухів, один з героїв потрапляє у бій, реальний бій на околиці Києва, і закінчується тоді, коли герої розуміють, який вибір для них єдино правильний, приймають його і чинять. Останнім рядком тексту стоїть «березень-липень 2022». Так і було. По-справжньому працювала, так щоб сидіти з клавіатурою і виганяти тіло тексту – мабуть 4 тижні, щодня годин по 6, точніше - щоночі. Але до цього я збирала окремі замальовки і сюжетні уривочки, записувала в нотатник просто на телефоні. Працювала дуже дивно. Десь із другої третини сюжету текст зажив своїм життям. Спочатку я писала текст про своїх героїв, а потім він справджувався у житті, в дивний спосіб, але з тим же результатом. Саме час сказати сакраментальну фразу «спочатку було Слово». Я особисто не дуже вірила у те, що мені вдасться головне, для чого я виїхала, мені вкрай важко давалися ці місяці. Да що там казати, кожен українець по-своєму переживав цей період, і нікому не було легко. Але от напишу якусь главу, а потім, дивись ти, думаю – а й справді треба зробити отак, і воно виходило, хоч мало усі шанси провалитися.
Як на мене, Ви піднімаєте досить важливе питання у книзі – вимушеного переселення. Скажіть, чи багато українців не повернуться до своїх домівок власне в Україні? І чи багато, на Вашу думку, українців взагалі не повернуться до України.
Тут ключове слово «вимушене». Ті люди, для яких воно було вимушеним, точно повернуться. Їх багато. Я вважаю, що більшість. Ті ж люди, які скористалися нагодою, які й так планували зміни у житті, або ті, хто нічого з надважливого тут не мав: житла, родини, омріяної роботи, – то таким нічого було втрачати, і природно, що вони подалися у світи. Інше питання – як відокремити тих від інших. Я вірю в те, що наші, за покликом серця і сутністю, повернуться. Це буде їх усвідомлений вибір. І то буде найцінніше надбання – вони точно знатимуть, де їхній дім, що таке відчуття дому. Це, мабуть, найголовніше моє завдання у тексті було – передати словами цю емоцію, не називаючи її. Мені навіть довелося пожертвувати вдячністю тим людям, яким я присвячую свою книгу. Щоб показати, наскільки зле людині без того, що вона вкладає у поняття «дім», мені довелося їх поставити у дещо контраверсійну позицію до головних героїв.
Власне перебування за кордоном створює також додатковий стрес людині. Скажіть, як Ви справлялися зі стресом?
Я не можу сказати, що я справлялася. Просто перебувала у стані стресу. От писала хроніку на фейсбуці, постійно телефонувала рідним в Україні, ходила спілкуватися з українцями, коли могла – волонтерила. Потім зрозуміла, що з цього вийде роман – і сіла писати. Але це все одно не давало відчуття, що ти живеш сьогодні і тепер. Стрижня і впевненості, що ти живеш своє власне життя, не було. Кілька робочих зустрічей та заходів, як от презентації книг чи інтерв'ю, або дзвінки від колег на короткий час повертали мене до впевненості, бо я робила те, що вмію. А ще дуже допомагали дзвінки кількох людей, що просто цікавилися «як ти?», вони перебували у різних країнах, хтось із такою самою історією, хтось із іншою. Ця можливість розповісти, спитати, як воно там їм, сам час спілкування рідною мовою був безцінний.
Бачу в інфопросторі, що виходить багато літератури про російсько-українську війну. Зрештою, вона почала виходити у 2014. Просто наразі бум на воєнну літературу. Як Ви вважаєте, чи буде цей напрямок завжди актуальним з точки зору літератури. І чому люди взагалі пишуть (та й читають) про війну, якщо кожен пам’ятає перші місяці війни?
Літератури на цю тему ще довго буде не достатньо. Нам треба виростити нове покоління з чітким усвідомленням, що відбувалося і чому. Щоб отримати правдивий погляд, завжди буде не досить документальних свідчень, треба буде підкріпити це емоціями, бо лише вони й запам'ятовуються. А на це здатні художні засоби: в літературі, у кіно, театрі. Звісно, прийдешня епоха внесе свої корективи, відкриються нові запити на охудожнення актуальнішого. Але шлях осмислення чи переосмислення того, що з нами, українцями, відбувається під час цієї війни, значущий і безцінний для кожної людини в Україні. Бо це ж перевертає всю нашу світову історичну роль, для когось лише тепер відбувається самоідентифікація як українця, і ще роками відбуватиметься. Зараз з’явиться ціла низка романів про бойові дії, про реальних героїв, завдяки яким ми з вами зараз спілкуємося в теплі й добрі, і нашою мовою. І це надзвичайно важливо. Але у війни багато боків. І один з них той, що по той бік війни, там де мирні люди намагаються влаштувати тил, хтось просто рятує шкуру, хтось переосмислює цінності. І це такий зсув життєвої парадигми, що моя книга тут зайвою точно не буде.
За основу сюжету я взяла свою історію, бо це найчесніше – писати про те, що бачила на власні очі. Я не сумніваюся, що зараз якби я опинилася в тих місцях, я би про них писала інакше. Але тоді я була малесенькою пісчинкою у морі людей. Я намагалася передати різні боки побаченого біженства. Різні люди, різні історії, різні мотиви і різні мови. Але всі ми опинилися в одній ситуації: без дому, без родини, без роботи, а переважна більшість і без володіння мовою. Я не впевнена, що кожен пам'ятає перші місяці війни. Якби я не записувала, я б тепер не відтворила те, що переживала сама і що розказували люди. Часто я просила дозволу скористатися диктофоном. Люди запам'ятовують хороше, а пам'ять влаштована так, що погане вона відкидає, відсуває на задвірки, ми не хочемо згадувати сумне. Це наш механізм виживання. Поміж тим, серед цього сумного, стресового, страшного і відбувалися справжні вчинки, відкривалася суть людей. От це важливо пам'ятати, бо це змінює наші стосунки, а відтак і майбутнє.
Добро завжди перемагає зло. Україна уже доказала усьому світу, що ми неймовірна нація. Скажіть, будь ласка, пару слів своїм читачам про перемогу: що ви зробите першим ділом? І чого Ви хотіли би їм побажати.
Я не відкладаю життя на потім. Шість місяців життя у статусі вимушеного переселення показало мені, що я хочу жити, а жити виходить лише там, де ти почуваєшся вдома. От тут, вдома, я почуваюся сильною, бо сила там, де твої рідні, живі і мертві. Після перемоги я особисто вшаную пам’ять усіх, кого знала, і кого вже більше не побачу. Поїду до їхніх родичів, побалакаю з ними, обійму, якщо не матиму, що сказати. Це важливо – проститися з тими, з ким не мав змоги попрощатися. Це звучить пафосно, але я стикалася з цим, коли думаєш, гадаєш, що якби так чи інакше, переграєш у якбитологію, тобі сняться сни, в яких ти з’ясовуєш стосунки. А треба жити далі, дякувати, світло згадувати цих людей, але жити повною мірою.
Бажаю нам усім преможної впевненості у силі нашої нації і відповідального громадянського суспільства. Я не можу уявити, що після усього, що відбулося, будуть можливі вибори за гречку і дешеві популістичні гасла. Але вони будуть, тут до ворожки не ходи. Сподіваюся, що читачі точно знатимуть, за яке майбутнє голосуватимуть, і головним у їхньому голосі буде відповідальність за наш спільний український дім. Нічого прекраснішого у світі немає – бути впевненому, наповненому, одухотвореному – у своєму домі.
Розмовляв Вадим Герман,
комунікаційний менеджер Видавництва 21
herman21books@gmail.com