Книга Залці Ландман «Моя Галичина. Край за Карпатами» (переклад: Петро Рихло) значно збагатить її читачів знаннями про єврейські традиції. Але авторка не лише розповідає про них, не лише описує, а й намагається збагнути їхні витоки, прокопуючись в історію євреїв та специфіку формування їхньої ментальності у процесах взаємодії, взаємовпливів з іншими народами. Подібний підхід очевидний і в розділі «Весілля à la Шаґалл», уривки із якого пропонуємо вам до читання.
Варто прочитати, якщо ви хочете довідатися,
- чому єврейських синів-первістків викуповують рабини,
- чому євреї виганяють із дому цапів (може, саме один із таких згодом водив Вавилоном філософа Фабіяна і називався так само Фабіяном?..),
- що роблять на стріхах музиканти,
- чому дід Залці Ландман наполегливо водив своїх дітей на весільні торжества простих людей,
- чому нареченій після вінчання обрізали коси, а порушення цього правила суворо каралося,
- і до чого тут язичники, християни та булки-плетенки, а також Карл Еміль Францоз.
Весілля à la Шаґалл
(уривки із розділу)
На єврейських стріхах
Ми схиляємося до того, щоб у веселих Шаґаллових картинах з домашніми тваринами та євреями у кафтанах, що цигикають над низькими солом’яними стріхами на скрипці, бачити вдалу суміш з барвистого, наївного, фольклору єврейських містечок і модерного сюрреалізму. Проте в них є чимало реальності. Кури й справді охоче дзюбаються у соломі злиденних кривих стріх східно-єврейських «штеттлів» – адже небагато містечок були так чудово оздоблені з каменю в бароковому стилі, як Жовква.
І нерідко на одній зі солом’яних стріх таких містечок можна було побачити «міського цапа», який жалібно й гнівно мекав на перехожих. Своїм існуванням він завдячував тим побожним євреям, які ще дві тисячі років тому, після зруйнування Єрусалимського храму, присягнули біблійному закону, за яким кожен первісток – син, домашня тварина чи рослина – мали належати жерцям, а значить, залишалися табуїзованими для непосвячених.
.jpg)
Сини-первістки ще й сьогодні символічно «викуповуються» невдовзі після свого народження єврейськими рабинами. Це відбувається так: Увесь народ Ізраїлю ще з тих часів, коли стояв Єрусалимський храм, поділявся на три спадкові групи – коенів (в однині коен, священик), левітів (в однині левіт, нащадок Леві, помічник під час храмової служби) та ізраелітів (зазвичай люд без спеціальної культової місії під час служби Божої). Після народження першого хлопчика батько запрошує будь-якого коена й передає йому невеличку суму як викупні гроші за сина. Зазвичай для цього вибирають бідного чоловіка і в такий спосіб чинять також добру справу. Цю процедуру називають «підіан-га-бен», себто викуп сина.
Можливо, що цей викуп є останнім символічним жестом, який нагадує нам про ритуал прадавнього жертвоприношення сина. У країні Ханаан гебреї ще застали язичницький звичай жертвоприношення дітей, і Авраам також спочатку вірив у те, що Бог вимагає його сина Ісаака. Завдяки втручанню янгола йому вдалося уникнути цієї жертви. Але ми не можемо не читати цей розділ Біблії без глибокої відрази: На шляху до гори Моріа, де мала бути принесена жертва, мова йде ще про батька й сина; при поверненні звідти ми бачимо тільки самого Авраама. Чи не потрапили тут у текст фрагменти давнішої версії, в якій хлопця й справді було принесено в жертву? Про те, що у старозавітні часи подібні речі також у євреїв у принципі були можливі, ми довідуємося з того факту, що суддя Єфта після необережної обітниці й справді забив свою доньку: Він поклявся – якщо битву буде виграно – принести в жертву першу істоту, яка зустрінеться на його шляху при поверненні додому. Тут він, щоправда, розійшовся із загальноприйнятим панівним звичаєм: одразу після свого виходу на арену світової історії епізодом, у якому праотець Авраам замість свого сина приніс у жертву барана, гебреї довели, що вони були у той час єдиними, хто відмінив людські ритуальні жертви, оголосивши їх «язичницьким звірством». Тим нікчемнішими й безглуздішими є звинувачення євреїв у ритуальних убивствах.
Як би там не було: Первістки є за біблійними законами табуїзованими. Кіз можна було, якщо вже заборонялося їх забивати, принаймні доїти. Але що ж робити з непотрібним цапом? Його просто виганяли з дому.
Але і єврейські школярі з маленькими круглими шапочками (ярмулки) й довгими кучерями на скронях (пейси) повзали по солом’яних стріхах і плюндрували звідти звисаюче фруктове гілля сусідського саду. А часом на солом’яному даху сиділи єврейські музиканти й пригравали з етерної висоти єврейському весіллю.
Жертвоприношення волосся нареченої
Заможні й шляхетні євреї одружувалися в новітні часи тільки за нудним бюргерським ритуалом. Однак простий люд тримався гарних давніх звичаїв. Мій дідусь любив святковий єврейський фольклор, але він здогадувався, що його власні діти вже не святкуватимуть свої весілля у традиційний спосіб, тому брав їх з собою на весільні торжества простих людей, щойно траплялася така нагода. Ще й сьогодні моя мати захоплено розповідає про таке вінчання в домі пекаря. Жениха й наречену, які, як це часто траплялося, бачилися в цей день уперше, клали під вінчальний балдахін, котрий несли четверо молодих чоловіків.
Вінчання мав право здійснювати будь-хто з дорослих євреїв, а часом навіть вистачало, коли жених у присутності свідків одягав на палець дівчини каблучку й проказував при цьому гебрайську вінчальну формулу. Проте для більшої урочистості нерідко запрошували рабина. Одразу після вінчання нареченій відрізали коси й покривали їй голову т.зв. «лобною хустиною», яка в багатих родинах була прикрашена перлами й коштовним камінням. Згодом замість хустин з’явилися перуки, які, щоправда, не відповідали первинному значенню цього обряду. Адже довге волосся не відрізають, щоб потім знову імітувати його засобами перукарського мистецтва.
Як тверезо-ортодоксальні, так і емфатично-хасидські кола євреїв донині тримаються цього давнього звичаю, хоча ніхто не знає, коли й чому він виник і що він мав би означати. Щоправда, Біблія один раз згадує, що одружені жінки не повинні виходити на вулицю з непокритою головою, проте таке покриття голови аж ніяк не можна тлумачити як лобну хустину на поголеній голові. Про жертву волосся нареченої вона, у всякому разі, ніде не згадує. Навіть у Талмуді, який аж кишить всілякими ритуальними приписами, ніде не вимагається, щоб жінки при одруженні відрізали волосся.
Але й спроба пояснити цей ритуал прадавнім семітським звичаєм, який ще зустрічається, наприклад, в арабів, не витримує критики. Щоправда, мусульмани знають обряд жертвоприношення волосся, проте він поширюється тільки на чоловіків й ніколи не стосується жінок, крім того без зв’язку з певними родинними святами, а тільки на основі особистої обітниці. Прасемітським цей звичай також аж ніяк не можна назвати.
Не бракувало також спроб тлумачити цей звичай не в релігійному, а в соціологічному ключі. У середньовіччі єврейські жінки постійно жили під загрозою насильницьких нападів з боку християнських вельмож, тому в них виникла ідея завдяки обрізанню волосся так спотворити себе, щоб нікому не захотілося доторкнутися до них. Але, по-перше, навіть вистрижене волосся не є захистом від зґвалтування, інакше солдати ніколи б не насилували черниць. А, по-друге, тоді потрібно було б цілковито голити голови не тільки заміжнім жінкам, але й – тим паче – вродливим молодим дівчатам.
Однак я маю підозру, що цей звичай – неєврейського походження. Це підтверджує також знаменитий знавець Талмуду вісімнадцятого століття з Угорщини, який вважає його необґрунтованим, але, очевидно, невитравним. Насправді жертва жіночого волосся під час одруження засвідчена тільки у європейських язичників – слов’ян і германців –, з якими євреї вступили в контакт, коли разом з римськими легіонами рухалися на північ і оселялися поміж германців, а згодом, коли вони проникали у ще не християнізовані слов’янські регіони. На цей язичницький звичай донині вказують буханці плетінок, які у багатьох місцях Європи випікаються до різного роду свят і які євреї також викладають на стіл під час святкових трапез. Ці «яєчні коси» є, безперечно, символічним замінником відрізаних кіс нареченої в день її весілля.
На користь цього припущення свідчить – особливо у євреїв – ще один додатковий доказ: донині євреї називають ці хлібні плетінки «халес» або «берхес». Слово «хала» – гебрайського проходження, воно означає «дріжджі для тіста» й вказує на давній звичай з часів єрусалимського храму відламувати від кожного спеченого буханця частину для жерця. Ще й сьогодні побожні єврейські жінки мають звичку відщипувати маленький шматочок тіста і з певним благословенням кидати його у вогонь. Назва «хала», себто «дріжджі для тіста», перейшла потім на увесь святковий хліб.
Дещо важче з’ясувати походження назви «берхес». Були спроби звести його до гебрайського слова «браха» (благословення), і справді євреї проказують при споживанні «берхес» певне благословення. Але, по-перше, це те ж саме благословення, яке проказують також над будь-яким іншим хлібом, а, по-друге, навіть неосвіченій єврейці гебрайське слово «браха», що на їдиші звучить як «брохе» або «брухе», надто знайоме, щоб можна було пояснити етимологію слова «берхес».
Натомість можна запропонувати інше й набагато очевидніше пояснення: Язичницька богиня, якій європейські жінки жертвували в день свого одруження коси, звалася Берхта.
Отож це звичай язичницького походження. І в той час, як християнізовані мешканці Європи вже давно забули його, й тільки черницям, нареченим Христа, стрижуть волосся, ортодоксальні та хасидські євреї, які ніколи не були язичниками й до культурного репертуару яких обстригання волосся нареченої ніколи не належало, фанатично тримаються цього язичницького звичаю.
В німецькомовному культурному просторі є чудовий знавець східноєврейського життя. Це Карл Еміль Францоз із Чорткова (1848-1904). Тривалий час він був майже забутий. Про нього згадували хіба що германісти, оскільки він був першим, хто здійснив критичне видання творчого спадку Ґеорґа Бюхнера. Тільки в колишній НДР його книги часом ще з’являлися друком. Зараз про нього поступово знову починають згадувати.
Його картини східноєврейського життя правдиві й виразні. Хасидизм, який він упродовж усього свого життя ненавидів за його фанатичні прояви, змальований ним у дещо однобокому й негативному світлі. Хоча це зображення не є однобокішим чи необ’єктивнішим, ніж надто позитивна картина хасидизму, яку пропонує нам Мартін Бубер.
Святотатниця
Одне з оповідань Францоза окреслює згаданий звичай цього єврейського жертвоприношення волосся нареченої: Історія трапилася в Чорткові, де правив особливо фанатичний вундеррабі, який визначав усю атмосферу єврейської громади. Там одна єврейська дівчина мала такі чудові золотисті коси, які спадали їй аж до стегон, що думка про необхідність жити поголеною аж до коріння була їй нестерпною. Вона не хотіла розлучатися зі своїм золотим волоссям. Щоправда, вона не бачила й ніякої можливості уникнути того, щоб не обрізати коси в день весілля. Однак волосся знову відростає. Отож вона взяла зі свого судженого обіцянку, що згодом знову матиме право носити під головною хустиною довгі коси. Він погодився й дотримав слова.
Але коли під час вагітності вона знепритомніла в синагозі, її волосся розсипалося з-під хустини по долівці. Євреї містечка були шоковані. Сильніше, ніж це прийнято в талмудично-тверезих громадах, у містично-хасидському середовищі панує непохитна віра, що всі члени громади пов’язані між собою й відповідальні один за одного, а тому гріх окремого індивіда тягне за собою колективну Божу кару цілої громади. Вже наступного дня вчинок молодої жінки міг мати непоправні наслідки: епідемію, пожежу, єврейський погром.
Однак чоловік золотокосої жінки відмовився зламати дане їй слово. Отож невдовзі кілька членів громади проникли у помешкання молодої жінки, коли вона саме лежала напередодні пологів, у своєму ліжку, ослаблена від лихоманки, і насильно обстригли їй волосся. Вона померла, частково від переляку, а з нею померла і її ненароджена дитина.
Її гріх вважався таким великим, що її поховали геть на краю цвинтаря під надгробком без імені й будь-якого надпису: Жоден, хто проходив повз її могилу, не смів згадувати її чи проказувати над нею заупокійну молитву.
Францоз не вигадав цю історію. Вона й справді трапилася в його рідному місті. Отож фактом залишається те, що традиційні євреї Європи єдині, хто дотримуються язичницького звичаю, про який у християн нагадують хіба що свіжо спечені плетінки, й фанатично захищають його. Але повернімося назад до весілля.
У матеріалі використано репродукції картин Марка Шаґалла.
Інга Кейван, PR-менеджер «Видавництва 21»