21 листопада на сайті «Видавництва 21» стартував передпродаж українського видання роману хорватської письменниці Дубравки Уґрешич «Музей безумовної капітуляції», над перекладом якого працював Андрій Любка. Вихід книги заплановано на 27 листопада.
Видання здійснене за підтримки Міністерства культури та медіа Республіки Хорватія, м. Заґреб. Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за Грантовою програмою перекладів House of Europe («Видавництво 21» підписало з House of Europe угоду про підтримку видання найвідомішого роману Дубравки Уґрешич»).
«Музей безумовної капітуляції» («Muzej bezuvjetne predaje», 1996) – один із найвідоміших романів Дубравки Уґрешич, пронизлива розповідь про еміграцію, в якій екзиль стає зручною лінзою для погляду на власну біографію та країну. Теми еміграції, вигнання, ностальгії, болю і смутку, пам’яті, незворотності минулого проходять крізь долі усіх персонажів твору. Образом і концептом, який об’єднує усі ці теми, є фотографія. Інтелектуалка найвищої проби, Дубравка Уґрешич конструює роман-колаж, що починається в берлінському зоопарку й закінчується в берлінському фітнес-центрі. Але поміж цими точками – наче в сімейному фотоальбомі – з’являються і зникають обличчя, проростає болісна туга за батьківщиною, розриваються бомби нової війни, а в автовідповідачі звучить сумний голос старенької мами, чиї риси з роками лірична героїня все частіше впізнає в собі. Поза сумнівом, що роман буде цікавим українським читачам також і з погляду формального – як зразок експериментальної прози, що використовує засоби інших мистецтв.
Андрій Любка - про те, чому варто прочитати роман Дубравки Уґрешич, а також про свій досвід перекладу цього тексту: «Музей безумовної капітуляції» на багатьох рівнях актуальний і цікавий для українців, але цей роман – не з тих книжок, які варто читати виключно через їхню злободенність. Адже це передусім – твір однієї з найкращих європейських письменниць, найшанованішої літераторки з Балканського півострова, представниці пост-комуністичного світу, яка змогла Західній Європі пояснити травми й біль Європи Східної, а східноєвропейцям продемонструвала, що свобода слова – це ще й велика відповідальність. Окремої згадки вартує стилістика роману, адже це плетиво, колаж, що існує на межах одразу кількох жанрів: роману, есею, оповідання, мемуару, епістолярію. Це дуже вишукана книжка, вона точно припаде до смаку гурманам літератури. Я не перебільшу, якщо скажу, що робота над цією книжкою була для мене особливою. Передусім через те, що вперше мені довелося перекладати настільки пронизливий жіночий голос, адже героїня книжки – не просто біженка з екс-Юґославії, а насамперед жінка і донька. Думаю, кожен, хто читатиме цю книжку, захоче подзвонити своїй мамі. Це частка магії письма Дубравки Уґрешич – воно не тільки інтелектуальне, а спонукальне: аналізувати, думати, згадувати, шукати, діяти, рухатися вперед».
Уривки із роману Дубравки Уґрешич «Музей безумовної капітуляції»
(із частини першої «ICH BIN MÜDE»)
7
З пані Кірою, киянкою, професоркою літератури на пенсії, ми інколи п’ємо каву. Я камєнщіца, каже пані Кіра. Пані Кіра має пристрасть до різноманітного каміння. Розповідає мені, як кожне літо відпочиває в Криму, де море викидає на берег напівдорогоцінне каміння. Пані Кіра годинами блукає узбережжям і вишукує камінчики. Вона не сама, каже, туди приходять й інші люди, камєнщікі. Часом вони всі збираються, розкладають багаття, варять борщ і показують одне одному свої «скарби». Тут, на віллі, пані Кіра гайнує час, перемальовуючи різні мотиви. Зробила копію архянгола Михаїла, хоча, каже, більше вона любить нанизування. Запитує мене, чи маю якесь розірване намисто, вона могла б, каже, полагодити його, знову нанизати перлинки. Знаєте, каже пані Кіра, я люблю нанізивать. Каже це, наче виправдовується.
З пані Кірою, киянкою, професоркою літератури на пенсії, ми інколи п’ємо каву. Я камєнщіца, каже пані Кіра. Пані Кіра має пристрасть до різноманітного каміння. Розповідає мені, як кожне літо відпочиває в Криму, де море викидає на берег напівдорогоцінне каміння. Пані Кіра годинами блукає узбережжям і вишукує камінчики. Вона не сама, каже, туди приходять й інші люди, камєнщікі. Часом вони всі збираються, розкладають багаття, варять борщ і показують одне одному свої «скарби». Тут, на віллі, пані Кіра гайнує час, перемальовуючи різні мотиви. Зробила копію архянгола Михаїла, хоча, каже, більше вона любить нанизування. Запитує мене, чи маю якесь розірване намисто, вона могла б, каже, полагодити його, знову нанизати перлинки. Знаєте, каже пані Кіра, я люблю нанізивать. Каже це, наче виправдовується.
9
Про воєнного злочинця генерала Младича, який місяцями з навколишніх пагорбів обстрілював Сараєво, кружляє поголоска, що одного разу в прицілі він побачив будинок свого знайомого. Історія розповідає, що генерал зателефонував знайомому і сповістив того, що дає йому п’ять хвилин на збирання «альбомів», бо, каже, вже навів приціл, аби висадити його дім у повітря. Сказавши «альбоми», генерал мав на увазі альбоми із сімейними фотографіями. Злочинець, який місяцями знищував місто, бібліотеки, пам’ятники, церкви, вулиці й мости, знав, що знищує пам’ять. Тому своєму знайомому «великодушно» подарував життя з правом на пам’ятання. Голе життя і кілька сімейних фотографій.
Про воєнного злочинця генерала Младича, який місяцями з навколишніх пагорбів обстрілював Сараєво, кружляє поголоска, що одного разу в прицілі він побачив будинок свого знайомого. Історія розповідає, що генерал зателефонував знайомому і сповістив того, що дає йому п’ять хвилин на збирання «альбомів», бо, каже, вже навів приціл, аби висадити його дім у повітря. Сказавши «альбоми», генерал мав на увазі альбоми із сімейними фотографіями. Злочинець, який місяцями знищував місто, бібліотеки, пам’ятники, церкви, вулиці й мости, знав, що знищує пам’ять. Тому своєму знайомому «великодушно» подарував життя з правом на пам’ятання. Голе життя і кілька сімейних фотографій.
11
Те, що жінці потрібне найбільше, – повітря, каже моя приятелька Ганнелор, поки ми йдемо до поблизького монастиря Андекс.
Те, що жінці потрібне найбільше, – повітря, каже моя приятелька Ганнелор, поки ми йдемо до поблизького монастиря Андекс.
Те, що жінці потрібне найбільше, – лакей, відповідаю Ганнелор, поки в сувенірній крамничці в Андексі купую дешеву пластикову кулю з янголом-охоронцем. Ганнелор сміється. Коли кулею трохи потрясти, на янгола-охоронця падає сніг. Сміх Ганнелори шарудить, як сніг із пінопласту.
12
Перш ніж сюди приїхати, я провела кілька днів на Адріатиці, в одному домі біля моря. На маленький пляж приходили нечисленні купальники. Їх можна було бачити й чути з тераси. Одного дня мою увагу привернув занадто голосний жіночий сміх. У морі я побачила трьох підстаркуватих купальниць. Вони плавали з оголеними грудьми, біля самого берега, в маленькому колі, наче сиділи за округлим столиком і попивали каву. Це були боснійки (за акцентом), вірогідно біженки й медсестри. Звідки я знаю? Бо вони згадували давні шкільні дні й обговорювали четверту, яка на випускному іспиті переплутала слова анамнез і амнезія. Слово амнезія й історія про екзамен повторювалися кілька разів і щоразу викликали розкотистий сміх. При цьому всі троє махали руками, наче змітають крихти з неіснуючого столу. Зненацька впала злива, одна з тих літніх, раптових, короткотривалих. Купальниці залишилися у воді. З тераси я споглядала блискучі краплі дощу й трьох жінок. Сміх ставав усе голоснішим, з усе коротшими паузами, тепер вони вже корчилися від сміху. У перервах я могла чути слово падає, яке вони наполегливо повторювали, маючи на увазі, мабуть, дощ. Вони розкидали руки, бризкалися водою, тепер їхні голоси нагадували пташине цвірінькання, наче вони змагались, яка ж буде гортаннішою й голоснішою, та й дощ немов збожеволів, ставав усе крупнішим і теплішим. Між терасою й морем виросла туманна, солона завіса. Якоїсь миті завіса ввібрала всі звуки, і в осяйній тиші можна було бачити величне лопотіння трьох пар крил. Я зробила внутрішній «клац» і зняла той вигляд назавжди, хоч і не знаю навіщо.
Перш ніж сюди приїхати, я провела кілька днів на Адріатиці, в одному домі біля моря. На маленький пляж приходили нечисленні купальники. Їх можна було бачити й чути з тераси. Одного дня мою увагу привернув занадто голосний жіночий сміх. У морі я побачила трьох підстаркуватих купальниць. Вони плавали з оголеними грудьми, біля самого берега, в маленькому колі, наче сиділи за округлим столиком і попивали каву. Це були боснійки (за акцентом), вірогідно біженки й медсестри. Звідки я знаю? Бо вони згадували давні шкільні дні й обговорювали четверту, яка на випускному іспиті переплутала слова анамнез і амнезія. Слово амнезія й історія про екзамен повторювалися кілька разів і щоразу викликали розкотистий сміх. При цьому всі троє махали руками, наче змітають крихти з неіснуючого столу. Зненацька впала злива, одна з тих літніх, раптових, короткотривалих. Купальниці залишилися у воді. З тераси я споглядала блискучі краплі дощу й трьох жінок. Сміх ставав усе голоснішим, з усе коротшими паузами, тепер вони вже корчилися від сміху. У перервах я могла чути слово падає, яке вони наполегливо повторювали, маючи на увазі, мабуть, дощ. Вони розкидали руки, бризкалися водою, тепер їхні голоси нагадували пташине цвірінькання, наче вони змагались, яка ж буде гортаннішою й голоснішою, та й дощ немов збожеволів, ставав усе крупнішим і теплішим. Між терасою й морем виросла туманна, солона завіса. Якоїсь миті завіса ввібрала всі звуки, і в осяйній тиші можна було бачити величне лопотіння трьох пар крил. Я зробила внутрішній «клац» і зняла той вигляд назавжди, хоч і не знаю навіщо.
13
Те, що жінці потрібне найбільше, – вода, каже Ганнелор, поки ми після плавання відпочиваємо у розкішному інтер’єрі сецесійної Мюллерової народної купальні.
Те, що жінці потрібне найбільше, – вода, каже Ганнелор, поки ми після плавання відпочиваємо у розкішному інтер’єрі сецесійної Мюллерової народної купальні.
За додатковою інформацією звертайтеся:
Інга Кейван, PR-менеджер «Видавництва 21»
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001499791735