«Я хочу розвиватися як письменниця»: інтерв’ю з Марією Каменською, авторкою книжок «Близькі чужинці»(2022), «Квіти, карти та гіпноз»(2023) та «Проєкт "Різдвяні янголи"» (2023).
Замовити книжки можна замовити тут.
Про що Ви мріяли у дитинстві? І як зараз ставитесь до мрій – чи важливе значення вони мають у Вашому житті?
Коли мені було вісім, я мріяла про собаку і Барбі. Я загадала ці бажання одним серпневим вечором, вишукуючи на небі падаючі зірки. Вогники полетіли, і я прошепотіла бажане. Мої бажання здійснилися за рік або два. І я повірила, що бажання здійснюються, треба тільки загадувати. Я мріяла стати художницею і юристом. Пішла вчитися на юридичний, але жодного дня за спеціальністю не працювала. Кинула художню школу, але зараз малюю аквареллю і нитками. Багато моїх мрій було пов’язано з подорожами. Мені подобається пізнавати світ, спостерігати красу, милуватись природою і архітектурою. Я побачила Еверест, Ейфелеву вежу, Римський Колізей, картини Моне, Далі, Да Вінчі, і ще багато чого. Я підіймалася на вулкани і фотографувала льодовики. Зустрічала світанок над семитисячниками і гуляла туманним реліктовим лісом. Я вірю, що мрії здійснюються, але також знаю, що їх здійснюю я. Без моїх дій див не буває. Тож навіть якщо мрія не здійснюється, я не здаюсь, а шукаю інші способи її втілити. Мрії – це те, що мене веде, підтримує і надихає.
В якому віці почали писати? Можете пригадати, про що був Ваш перший твір, за яких умов і в якому настрої створений?
Якщо говорити про усвідомлене написання художніх текстів, то я почала пізно. Мені було 35. Моє перше доросле художнє оповідання народилося під час творчого марафону однієї письменниці. До того я вела блог про подорожі. Але писати про гори, лоукости і пляжі не те саме, що писати про закохану пару, чоловіка, який хоче викреслити себе зі свого ж життя чи янгола, який носиться зі своїми підопічними. На мою думку, це якісь абсолютно різні процеси. Бо про ті пляжі чи гори я все знаю, а про героїв не знаю нічого, і вони мені розказують свої історії. І те перше оповідання було своєрідним дивом. Я не очікувала, що з-під моїх пальців вийде історія якихось геть чужих, вигаданих людей. От їх не було, а от вони з’явилися. Хіба не диво? І в них одразу є їхнє минуле, теперішнє і навіть майбутнє, якщо сісти і далі писати. Звідки це все взялося? Для мене це дивовижно.
Але перші письменницькі спроби були ще у дитинстві. Тоді я захоплювалася детективними романами Агати Крісті, і моя недописана історія була інспірована прочитаним. Там теж фігурував ціанід і розслідування велося серед вузького кола підозрюваних. Але замість одного детектива, в мене було цілих три. І один викапаний я. Песимістичний нитик, скептик і тюхтій. Пізніше деякі риси цього образу мимоволі перейшли на інших моїх персонажів (того ж Джейкоба Мартінсона чи героя оповідання «Кінець світу»). Я тоді списала товстий зошит в клітинку і тільки підійшла до опитування свідків, але канікули закінчилися, а з ними і цікавість до написання детективу.
Тож офіційним початком свого письменницького шляху я вважаю липень 2019 року.
Чи складним був шлях до видання першої книжки і скільки часу тривав цей процес?
У листопаді 2021 року я відправила рукопис збірки оповідань «Близькі чужинці» в кілька видавництв. До того я видала три збірки самвидавом. Першу в березні 2020 року. І найскладнішим було дозволити собі це зробити. Коли в липні 2019 року я випадково почала писати, я не думала, що то надовго, чи що з того щось вийде. Я лиш була захоплена магією створення тексту. Мені подобався сам процес. Для мене це зв'язок з чимось вищим. Чиста творчість, чисте задоволення. І от у вересні 2019 року я вигадала собі челендж – 100 текстів до нового року. Хто зна навіщо я це вигадала? Але я їх написала. І щоразу то було диво, не інакше. Бо я не знаю, звідки бралися ті герої, сюжети і діалоги. Але вони подобалися читачам на фейсбуці. Всі знали про мій челендж і почали просити зібрати ті історії в книгу. І от це було страшно. Хто я така? Я ж не письменниця. Яке я маю право? Хто мені дозволив? Але зрештою я взяла і зробила це. За тиждень до пандемії, до закриття кордонів я провела першу в житті презентацію. На якій і я, і всі присутні сміялися, обіймалися, плакали. Тоді й зрозуміла, що хочу продовжувати. А згодом зрозуміла, що хочу спробувати видати книгу через видавництво. Я потребувала дозволу, хотіла, щоб хтось дорослий, авторитетний сказав мені: «Ну добре, дівчинко, так і бути, можна».
І того ж дня отримала відповідь. Почалася робота над книгою. А потім у лютому 2022 року почалася повномасштабна війна. І я подумала, що, мабуть, книги вже не буде. Ну яка книга? Війна. Але в липні вона вийшла друком. Я дізналася про це на свій день народження. тож народження моєї першої, виданої через видавництво книги, збіглося з моїм власним новим роком.
Чи був момент, коли Ви вперше відчули себе письменницею?
Мені здається, його ще не було. І я не знаю, чи він буде. Мені наче потрібно, щоби мені це хтось дозволив. Але я не знаю, хто. Може, я сама?
Ви пишете, перш за все, для себе чи для потенційного реципієнта? Наскільки важлива для Вас, як для авторки, взаємодія з читачами?
Передусім я пишу для себе. Навіть не так, я пишу, тому що до мене приходить текст. Він просто ллється, а його записую. Щоби не втратити, щоби дати голос героям, які хочуть розказати свою історію. А от коли текст вже написано, відредаговано, видано у світ, мені, звісно, важливо, щоби він знайшов відгук в серцях читачів. І я завжди вдячна, коли люди пишуть, що отримали книгу, надсилають фотографії чи пишуть відгуки, теплі слова, подяки. Бо тоді я наче видима. Мене побачили. Моє серце почули. І це величезне щастя бути побаченою. Для мене це рівнозначно «бути живою».
Із чого починається кожен письменник? Чи обов’язково мати талант, відчувати покликання? Чи йдеться радше про систематичну роботу та вдосконалення?
Гадаю, що кожен починається з чогось свого. В когось є вроджений талант, хтось вбачає в письменництві місію, для когось це робота. Для мене це ще й любов. Я це люблю. Мені подобається писати. Я не знаю, чи є в мене талант, а якщо є, то який і як його виміряти, з якогось часу я більше не ставлю собі запитання про покликання, я просто роблю. Просто пишу. Чи малюю. Чи влаштовуюсь на роботу і веду творчі майстер-класи для дітей і дорослих, які через війну опинилися в Польщі. Чи влаштовую благодійну виставку для допомоги Україні і продаю свої роботи.
Але якщо говорити про письменництво не як про хобі чи приємне захоплення, то це робота, яка потребує часу. Багато часу. Дуже багато часу. Багато сил. Фізичних і емоційних. Це щоденна праця. Окрім того, я багато вчусь. Відвідую різноманітні курси. Я хочу писати краще. Я хочу розвиватися як письменниця. Тож системність і дисципліна, на мою думку, обов’язкові атрибути письменницького шляху.
Під час однієї події в межах фестивалю «Meridian Czernowitz» Тарас Прохасько сказав: «Моє надзавдання – писати так, щоб викликати реакцію того, хто читає. Те, що я пишу, має викликати ваші власні спогади, історії, аналогії. Я хотів би, щоб те, що я пишу, давало слово тому, хто читає». Чи погоджуєтесь Ви з цією тезою?
Погоджуюсь.
Упродовж кількох років у «Видавництві 21» з’явилися друком три Ваші книжки: «Близькі чужинці», «Квіти, карти та гіпноз» і «Проєкт: "Різдвяні янголи"». Існує наскрізна тема, яка об’єднує всі три збірки?
Так, це тема близькості, щирого контакту. Наскільки я можу бути чесним і справжнім в контакті з самим собою та іншими? А якщо ще й додати якусь незручну ситуацію, дивний випадок чи помилку. Чи можу я залишатися, чи одразу хочу втекти, сховатись. Як я можу витримати недосконалого себе і недосконалого іншого. Чи готовий відкритися, довіритись, переступити через сором і страх і піти назустріч.
Так я це бачу. Так відчуваю. Мені подобається ставити своїх героїв в дурнуваті ситуації і дивитися, як вони виплутаються. Як в процесі виростуть, зміняться. Я сама дуже боюся помилятися і робити дурниці. От і вчусь разом зі своїми персонажами. Разом з ними стаю більш щирою і відкритою. Вчусь дивитися на світ, як на місце, де мене приймуть. Де я сама можу себе прийняти і полюбити.
Розкажіть, будь ласка, детальніше про кожну з цих книжок. Як довго зазвичай триває процес написання однієї збірки? І що складніше – створити тексти чи скомпонувати їх?
Збірка «Близькі чужинці» – це десять оповідань про кохання. Герої в них дещо пов’язані між собою і ходять з одного оповідання в інше. Це ніжні, смішні, теплі історії про стосунки, які тільки зароджуються, закінчилися чи ще можуть бути.
Збірка «Квіти, карти та гіпноз» вміщує дев’ять оповідань. Три великі, що займають 3/4 книги, і шість коротеньких. В цій збірці оповідання пов’язані гумором. Вони всі смішні. Мені хотілося зробити легку смішну збірку для відпочинку. Але там є і над чим подумати, чому поспівпереживати. Ще й зануритись у любовний настрій.
Збірка «Проєкт «Різдвяні янголи» складається з 17 оповідань. І як пишуть читачі, вона приємно дивує тим, що всі оповідання досить різні, з цікавими сюжетами. Багато хто переживав, що то буде нарізка різдвяних короткометражок про любов, а книга виявляється чимось абсолютно іншим. Це щемкі, теплі, добрі, глибокі оповідання про стосунки, про рідних людей та дива. Як часто кажуть у відгуках, вона огортає теплою ковдрою. І це правда. Мені дуже хотілося, створити щось таке тепле-тепле для холодних зимових вечорів.
Скільки триває створення збірки, сказати складно. Бо оповідання для них писалися в різні періоди, а потім вже склалися в книгу під однієї обкладинкою. І мабуть, написати тут найлегше. А от вже зібрати все це докупи потребує часу і зусиль. Що до чого пасує? За якою ознакою зібрати? Чи не ризиковано робити сезонну збірку?
Усе це творчий процес, який потребує часу і уваги. Ще й в співпраці з іншими.
Що символізують обкладинки Ваших книжок?
Це треба спитати у дизайнерки Ані Стьопіної.
Але якщо серйозно, кити на обкладинці збірки «Близькі чужинці», власне, символізують тих чужинців, які шукають одне одного. Окрім того, вони з’являються у сновидінні одного з героїв. Кит відбився від зграї і в тому сні шукає своїх.
Квітка на обкладинці збірки «Квіти, карти та гіпноз» поєднує в собі елементи трьох великих оповідань. Одне про квіти, друге про карти, третє про гіпноз. Саме тому ця квітка-ірис пласка, як карта, і висить на ланцюжку, як підвіска для гіпнозу.
На обкладинці збірки «Проєкт «Різдвяні янголи» зображені в’язані крила. У цій книзі є кілька оповідань про янголів. Та й сам посил – ми янголи одне для одного. А в’язані вони тому, що в збірці є оповідання «Урок в’язання». Це дуже тепла історія про літню пані, яка в’яже шарфи для мешканців усього міста. І вона теж про буття янголом для тих, хто дорогий, кому вдячний. От і виходить, що ті янгольські крила ми в’яжемо самі. Самі створюємо дива для себе та інших.
Я помітила, що Ваші персонажі мають іноземні, переважно англійські чи американські імена. Із чим це пов’язано?
Переважно це пов’язано з тим, що герої приходять уже з іменами. І я, наприклад, не можу змінити Анну на Світлану чи Джейкоба Мартінсона на Леоніда Самойленко, бо це вже буде інша історія.
Чим ви надихаєтесь?
Найбільше мене надихає природа. Я живу біля моря, воно найкращий слухач і порадник. Вміє заспокоїти, підтримати. Люблю зустрічати світанки й милуватися заходами сонця.
Ще мене надихають люди. Відколи почала писати, стала уважно слухати. Люди неймовірні.
А ще, як не дивно, мене надихає ванна. Мої найкращі тексти прийшли під гарячим душем чи в гарячій ванній. Добре, що телефон завжди з собою.
Чи стикалися Ви коли-небудь із творчою кризою? Якщо так, які методи подолання такого стану вважаєте дієвими?
Якщо розглядати творчу кризу, як неможливість впродовж певного часу писати, то я стикалася з цим двічі. Вперше в травні 2021 року. І тоді я просто дозволила собі не писати. Навіть написала такий допис, що якщо не напишу більше жодного слова, то це не кінець світу і я все одно буду себе любити. За кілька днів знову почала писати. А вдруге зі мною це сталося в лютому 2022 року. Мені здавалося, я більше не зможу ніколи писати. Я вся закам’яніла, стиснулася, завмерла. Тоді могла тільки допомагати і ще трішки малювати. У травні почала розморожуватись і повернулась до редагування тексту, над яким до цього працювала.
Але в мене траплялися інші кризи – тотальної зневіри. Хто я така. Кому це треба. В мене ніколи нічого не вийде.
І отут мені допомагає тільки одне – продовжувати. Навіть якщо тільки для себе. Це моє життя. І якщо я постійно озиратимусь на інших, воно просто пройде повз. А я хочу його жити. І робити в ньому те, що я люблю. Тому я пишу.
Розмовляла Марина Горбатюк