- Рік видання: 2024
- К-ть стор.: 360
- ISBN: 978-617-614-666-7
- Видавництво: Чорні вівці adult
- Переклад: Остап Сливинський
- Художнє оформлення: Анна Стьопіна
Загадковий психіатр на ім’я Ґаустін відкриває клініку, у якій успішно лікує пацієнтів із хворобою Альцгаймера, повертаючи їх у щасливі часи їхнього минулого. Хто цей Ґаустін — реальна постать, «альтереґо» оповідача чи привид, що заблукав між часами? Ми не знаємо. Зате знаємо інше: невдовзі його людинолюбна ідея призведе до низки масштабних і непередбачуваних подій на цілому європейському континенті. «Часосховище» — нагороджений міжнародною Букерівською премією роман одного з найяскравіших сучасних болгарських письменників Ґеорґі Ґосподінова — це пронизлива, вигадлива й напружена оповідь про старіння і проживання власної скінченності, про невловність часу й темний, демонічний бік ностальгії за минулим.
Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за програмою «Дім Європи».
Я б повернулась у вересень 2012. В той день, коли я пополудні поверталась зі школи, було ще тепло і в повітрі пахло перестиглими грушами та димом (адже ми знаємо, найбільше минулого ховається у пообідді та запахах).
Наш оповідач, головний герой, проводить нас через своє спілкування з Августином-Ґарібальді («Отак зустрілися богослов’я і революція») або Ґаустіном.
Ґаустін, практикуючий психіатр, засновує в Цюриху клініку для людей, що хворіють на деменцію та Альцгеймера. Проте це не проста клініка, він оформляє кімнати згідно з десятиліттями, враховуючи найдрібніші деталі. Згодом, кімнати перетворюються в поверхи, поверхи в вулиці, квартали і навіть в цілі селища.
“Потрібно підготувати бомбосховища минулого. Якщо хочеш, називай їх часосховищами.” З часом ідеєю повернення в минуле захоплюється ціла Європа і навіть планують провести референдум, країни вибирають свої “минулі”.
Автор обговорює важливі факти з минулого через важливі історичні орієнтири та теперішню політику східноєвропейських націй та ЄС.
"...нація – це група людей, які домовилися пам'ятати й забувати одні й ті самі речі".
Коли ситуація погіршується, а народи занурюються в хаос і анархію, Ґаустін зникає, а власні спогади оповідача, здається, починають руйнуватися одна в одну.
“Пишучи роман про тих, хто втратив пам’ять, він і сам починає втрачати пам’ять. Поспішає завершити його, перш ніж забуде, про що хоче розповісти”.
Тепер читач (і сам оповідач) змушені сумніватися, чи Ґаустін це реальна особа, яка існує, чи це лише плід уяви оповідача.
Темп роману повільний, вимагає трохи терпіння але захоплює. Мені справді довелося погуглити історію Європи та Болгарії, про яку йдеться в оповіді, але це було варте зусиль.
“Чи минуле розкладається, чи – ніби поліетиленові пакети – лишається практично незмінним, отруюючи повільно і безповоротно все довкола? Чи немає десь фарбик із переробки минулого? Чи можливо взагалі з минулого зробити щось інше? Чи можна з нього знову видобути якесь майбутнє, хай і другосортне? Купа питань”.
(p.s. питань після книги і дійсно купа, вона надовго залишиться в пам’яті. так само багато і хороших цитат, які хочеться розвішати на стіни навколо.)