Після прочитання «Кімнати для печалі» я вважаю цю книжку, на разі, найкращим вибором, щоб познайомитися з короткою прозою (хто цього ще не зробив) та полюбити її. Дуже чутлива, романтична манера письма, зовсім не нав’язливий спокійний виклад, а ще – зосередження на деталях, які підкреслюють важливість щирих емоцій та глибоких переживань у нашому житті. Найбільше мені сподобались оповідання «Жінка і сірники» та «Втеча», але це, скоріш, питання смаку, бо й решта оповідань – дуже вартісні. Кожне про свою епоху, кожне зі своїми загадками.
На найвищому п’єдесталі в «Кімнаті для печалі» стоїть людська самотність, а за нею – шлейф із ностальгії, меланхолії, туги, смутку та печалі. Однак, ні почуття пригніченості, ні депресивної задавленості по собі книжка не залишає, бо її печаль – світла, чиста і навіть якась поетична. Печаль, яка уповільнює серцевий ритм та зупиняє невблаганний час.