Збірка Володимира Діброви «Творчі люди» складається з десяти оповідань. Її персонажі – літератори, митці, науковці, телеведучі, соціальні реформатори, кінематографісти – за професією або за покликанням займаються творчою працею, причому нерідко всупереч умовам, у яких вони опинилися. Час описаних подій – від кінця XVI сторіччя до сьогодення. Місце – Україна, північні кордони Османської імперії, США. Не всі герої цієї збірки дочікуються визнання та належної їм поваги.
Але хто сказав, що творчість мусить вимірюватися успіхом у сучасників?










Я закрила книгу з дивним післясмаком: одночасно смішно, сумно і трішки соромно. Наче я випадково підгледіла за кимось через незачинені двері в найбільш інтимний момент.
Це справжній артхаус у буквах. Автор бере «інтелігентів» — усіх цих музикантів, художників, поетів та науковців — і одним махом знімає з них німби.
Він показує їхні муки творчості так приземлено, що стає ніяково. Виявляється, наші герої можуть щиро заздрити людям, які вміють заробляти гроші руками, а не мізками. Бо в руках є якась зрозуміла опора, а в творчості — вічний страх приземлення.
Мені було найбільш некомфортно через чесність щодо «поклику плоті». Автор не приховує фізіологію за високими словами. Через це я часто червоніла під час читання, але саме ці моменти зробили героїв живими. Вони не картонні персонажі з підручника, а розгублені люди, які намагаються знайти баланс між своїми високими мріями та дуже конкретними земними бажаннями.
Оповідання «Реферат» про комуну Онайда взагалі мене шокувало. Ідея повної тілесної свободи як соціального експерименту — це такий радикальний виклик, що після нього важко повернутися до звичного сприйняття світу.
А історія про Самійла Кішку в «Земляках» настільки кінематографічна, що я вже бачу її як основу для потужного історичного роману.
Для мене ця збірка стала іспитом на сміливість. Діброва доводить: література — це те, що стоїть за словами.
Це той «світанок», коли після довгої вечірки ти нарешті скидаєш маску і зізнаєшся, що ти не ідеальний. І в цій недосконалості, в цій грішності та вмінні просто бути людиною поруч з іншими, і є найбільша цінність.
Раджу читати тим, хто не боїться відчуття розгубленості, бо ця збірка — це щирий і подекуди безжальний експеримент над нашою здатністю приймати правду.