http://www.chytomo.com/issued/aushvic-istoriii-z-konctaboru

У 2002 році угорський письменник Імре Кертес, автор творів на тему Голокосту та колишній в’язень німецьких концтаборів, отримавши нобелівську премію з літератури «за опис тендітного і крихкого досвіду боротьби індивіда проти варварського деспотизму історії», в своїй Стокгольмській промові зізнався: «розшукуючи першоджерела, насамперед я прочитав пронизливі й до самокатування жорстокі розповіді Тадеуша Боровсього».
Концентраційний табір та табір смерті Аушвіц-Біркенау, який часто називають на польський манер Освенцім, це місце жахливого злочину проти людства та один із символів Голокосту, де було замордовано біля 1 400 000 чоловіків, жінок, дітей. Саме тут в 1943 був ув’язнений польський прозаїк та поет, уродженець Житомира Тадеуш Боровський. Потім були Дахау та, вже після визволення, американський табір для переміщених осіб у Фрайманні.
Саме досвід від побаченого і пережитого в таборі, який не можливий без непоправних душевних втрат, Боровський відобразив в оповіданнях, що в перекладі Олександра Бойченка увійшли до збірки «У нас, в Аушвіці…», яку видало минулого року видавництво «Книги- ХХІ».
Читаючи книгу маємо можливість відчути моторошну правду концтабірної прози. Книга містить дев’ять оповідань. Напруга зростає з кожною наступною історією, а ми все глибше занурюємося в такий важкий і водночас реалістичний текст.
Перед нами у всій своїй невимовно-жахливій реальності постають будні табірних в’язнів. Боровський веде розповідь від першої особи.
З одного боку він не хоче, щоб оповідання «хтось сприйняв за сторінки інтимного щоденника автора лише тому, що вони написані від першої особи». З іншого – автор не може не ототожнювати себе  з подіями, що відбувались в таборі. Адже він був там, спостерігав за тим що відбувалось, приймав безпосередню участь в суспільному житті.
Суспільство в таборі мало свої власні ієрархію, цінності, жаргон, корупцію, інтриги та мрії. Плин життя та сподівання кардинально різнилися з тими, що зустрічаються на свободі. «Я не шукаю винагороди: крию дахи і хочу пережити табір», – зізнається герой оповідання «Люди, що йшли».
Герої оповідань втомлені та збайдужілі. Член зондеркоманди мовчки спостерігає, як батька ведуть до газової камери, а поки в’язні грають футбол газом встигають отруїти тисячі полонених. Жінка готова відмовитись від власної дитини, щоб вижити, а чоловіки мовчки спостерігають, як жінки та діти з кузова вантажівки, що везе їх у невідоме, волають про допомогу. Єдина допустима міра милосердя табору – до останньої миті обманювати людей, що йдуть на смерть, про їхню долю.
Боровський безпристрасними словами показує читачеві, якою може стати людина, не залежно від віри, освіти чи національності, якщо її поставити в нелюдські умови, адже перебуваючи в обмеженому околі, переслідувана жорстокістю, страхом смерті та усвідомлюючи примарність людського життя, вона байдужіє і поступово втрачає все людське. Залишається єдине бажання –  вижити. Вижити за будь-яку ціну. Читаючи оповідання ми відчуваємо авторську спробу розкрити «виявлення пружин, внутрішні мотиви, неістотність вини на тлі істинного сенсу світу».
Автору поталанило вижити. Оповіданнями, які є його особистим звітом про табір для живих, він виправдовує жорстокість ув’язнених вищою жорстокістю та вказує, що невинних у таборі не було, а всі хто вижили несуть відповідальність перед загиблими. Він в тому числі, «бо живі завжди мають рацію перед мертвими».
Помер автор молодим. Він не спромігся справитися з власними почуттями і, врятувавшись з табору, через кілька років, газову камеру влаштував собі вдома. Саме тоді, в липні 1951 року, коли Боровський прощався з земним життям, інший польський поет та есеїст Чеслав Мілош, майбутній лауреат нобелівської премії з літератури, написав про нього: «Він узяв на себе відповідальність. Його талант, його розум і запал штовхали його до дії – тоді як люди пересічні, ні гарячі, ні холодні, лавірували». Ми повинні розуміти, яку велику мужність повинен був мати автор, щоб розповідати правдиво про ті страшні події, та наскільки тісно оповідання пов’язані з його життям та світосприйняттям.
Окремої уваги заслуговує обкладинка книги, автором якої є дизайнер Анна Стьопіна. На обкладинці – диригент у фраку з табірним номером «954». В Аушвіці було багато оркестрів і в першого диригента був саме такий табірний номер.
Зважаючи, що проза Боровського важка для сприйняття та усвідомлення, багата табірною термінологією та жаргоном ми розуміємо всю нелегкість перекладу. Відчувається, що перекладач  ґрунтовно дослідив історичне підґрунтя та приклав багато зусиль, щоб донести до читача в усій повноті такі нелегкі та водночас важливі повідомлення автора. Переклад книги «У нас , в Аушвіці» отримав персональну відзнаку Голови журі Львівського Форуму видавців Богдана Моркляника в 2014 році.
27 січня виповнилася річниця звільнення табору Аушвіц: 70 років тому браму нацистського табору Аушвіц-Біркенау розбив танк, яким керував українець Ігор Побірченко, а перший український фронт визволив полонених. Сьогодні зусиллями Українського інституту національної пам’яті відкрито виставку про вихідців з України — і ув’язнених, і визволителів табору Аушвіц. У планах – музей.
Микола Петращук