http://litakcent.com/2017/04/26/in-alcohol-veritas/

Срджан Валяревич. Комо / переклад з сербської Андрія Любки. – Чернівці: Видавництво 21, 2016. – 208 с.

Срджан Валяревич послуговується надзвичайно простою мовою, мінімумом діалогів, не застосовує глибоких рефлексій та психологічних портретів. Від чого його роман на позір міг би видатись відповідно примітивним, простацьких, поверхневим і взагалі нудним. Але й у цьому полягає парадокс. Бо “Комо” – як прозоре чисте плесо італійського озера Комо, у якому віддзеркалюється глибина людського образу.

Головний герой місяць живе у Рокфелерській віллі на пагорбі Трагедія, який “справді прекрасний, ідеально розташований, на цьому півострові, що глибоко врізається майже до середини в озеро Комо”, отримавши стипендію як письменник. Таких, як він, там з десяток-два, одні почергово змінюють інших: інтелектуали, професори, науковці, митці – еліта одним словом. Основне місце зустрічі і взагалі їхнього перетину – це їдальня, як мінімум тричі на день. Їжа як і загалом побут – на найвищому рівні. Ідеальні умови для праці, досліджень, для написання роману врешті.

Але головний герой не пише, не працює, а лише їсть і п’є, п’є, п’є. І так – можна було б назвати його пияком і безвідповідальним та й по всьому. Але з боку читача це буде поверховою та примітивною рецепцією. Алкоголь тут радше наслідок, або привід, або спосіб… Але в будь-якому випадку не ціль. Зрештою, тут жодного хизування автора, знавця цієї справи не на словах.

Як пише Андрій Любка, перекладач цього роману із сербської (в одному з оповідань якого, до речі, теж присутня письменницька резиденція, але північна, не південна), це психологічна проза про війну без безпосередньої і видимої присутності у тексті війни як такої. І з цим можна погодитись. Валяревич час від часу нагадує читачеві, що головний герой із Сербії, що там безнадійно і невтішно…. А що герой? Його перебування, контрастне перебування на пагорбі Трагедія, можна розцінювати як втечу, як спосіб забуття, як тимчасову штучну амнезію.

Зрештою, “життя — це не пагорб Трагедія, не ця вілла…”, – а далі нецензурна лексика (яка, до речі, у тексті подекуди трапляється).

Але не варто тотально погоджуватися із перекладачем і вдаватися до екзегези цього роману як виключно роману про війну. І не тому, щоб не відлякати шанувальників “мирної” прози. Бо ж чи насправді герой пиячить виключно із метою забуття, щоб не думати про Батьківщину і про війну? Чи, можливо, це своєрідний спосіб вирізнитися на фоні тієї еліти, що прибуває з різних куточків світу? У певному сенсі наш герой юродивий. Адже він такий, який є, безпосередній, вільний і беж жодних масок. Так, йому доводиться спершу вдаватися до брехні, мовляв, він пише, пише багато і завзято – ну але ж це лише заради добра інших, а чи просто, щоб не виникало зайвих питань і недовірливо-осудливих поглядів.

Герой у романі наче фільтр. Чи краще – оптична лінза, крізь яку чіткіше видно інших. Лінза, крізь яку просвічується вся фальш, напускна пафосність, шари гриму, тверде лушпиння. Лінза настільки велика, що читачеві неозброєним оком видно всіх піддослідних мурашок, які вміло загорнені у тоненьку яскраву гламурну обгортку вихованості, тактовності, дипломатичності і ввічливості, які межують з лицемірством. Ну бо оте галицьке “не пасує” дуже влучне у цьому випадку.
Тому наш герой (так, його справді хочеться назвати своїм, нашим) віддає перевагу простішим (читати – щирішим) людям: офіціантам, барменам у сільських барах, таксистові тощо. Віддає перевагу перебуванню наодинці з природою: гори, озеро, ліс, пагорб. І алкоголь усюди слугує фоном, засобом, супроводом. Він просто полегшує певні речі.

Вона запитала мене, чи я впевнений, що не маю проблем з алкоголем.
“Так, я впевнений, що не маю ніяких проблем з алкоголем, а чому питаєш?”.
“Та бо ти п’єш багато”.
“Це не проблема для мене”, – сказав я їй

Отож, take it easy.

Чи не символічно, що герой прекрасно знаходить спільну “мову” за допомогою малюнків із Алдою, яка працює у сільському барі. Вона не знає англійської, він – італійської, натомість на пагорбі серед усіх стипендіатів, парадоксально, найкраще порозумітися вдалося саме їм обом.

“Комо” є магічним текстом, який передає усю трагедію людського існування, і то не лише в контексті Сербії, а на загальнолюдському рівні. Це екзистенційна проблема, яка лише підсилюється політичними та економічними негараздами. Але врешті близька багатьом. Принаймні тим, хто змушений перебувати серед осіб, які переоцінюють власну вагу і позицію, серед фальші, масок, штучного і перебільшеного.

Можна статусно належати до їхнього кола, але бути у внутрішній опозиції до такого світу. Герой не бунтує, не сперечається, не вдається до насильства. Але він і не приймає такого світу. Його опір мирний. Він завжди відкритий до самотності, до простоти простих людей. І здається, що простіше й бути не може. Його неможливо осудити за те, що буквально пропив усю стипендію, що дармував на віллі у Рокфелерових апартаментах. Більше того, закрадається підозра, що, можливо, саме він найкраще її й використав, що, можливо, саме йому вона була найнеобхідніша.

Хто зна.

Зрештою, герой і співчуття не викликає – попри справді своє жалісливе убоге і безнадійне становище. Чому? Можливо, що він чесний зі собою, не вдає, не кривить душею. А ще – він трохи нагадує нам нас самих. А ще – він провокує до щирості і безпосередності. І ще, можливо, він трішки дзен-буддист…

І не завжди треба їхати аж до Комо, щоб зіткнутися із справжнім життям (у всіх його проявах). Але іноді треба впускати “Комо” (у всіх його проявах) до себе, щоб відчути це життя.

Кінець.