Що ми знаємо про Нестора Махна? Для декого він анархіст, злодій і безбожник, для інших – герой, «батько», приклад для наслідування. Напевне відомо те, що його постать овіяна багатьма міфами та легендами. І саме їх доводиться або розвінчувати, або приймати на віру.
Книжка польського україніста і культуролога Станіслава Лубєнського «Степовий пірат», яка побачила світ у перекладі Оксани Пендерецької у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ», не робить ні першого, ні другого. Для написання історії Махна автор обрав жанр нон-фікшн. Опрацьовуючи історичні факти, переглядаючи фільми, книжки та періодику, яка стосується життя цього революційного лідера, Лубєнський вибудовує автентичний світ Нестора Махна об’ємом у 200 сторінок, з яким пропонує ознайомитися всім зацікавленим.
«Махно для незалежної України – постать незручна, – читаємо у Лубєнського. – Він точно не є матеріалом, з якого можна зробити національного героя. Анархіст, ворог державного порядку, отаман степової утопії. Він не був мучеником за національну справу, але й не підпорядковувався владі більшовиків». Це, мабуть, одна з найточніших характеристик Нестора Івановича, яку автор «Степового пірата» підтвердив власними дослідженнями. Улітку 2006 року в процесі роботи над книгою Станіслав Лубєнський поїхав на історичну батьківщину «батька» – до Гуляйполя. Те, що він там побачив, історії, які почув та фотографії, які вдалося зробити, і стали документальною основою «Степового пірата».
Життя Нестора Івановича овіяне таємницями. Точно невідома навіть датв його народження. За деякими джерелами, це 1889-й, за іншими – на рік раніше. Одна з версій стверджує, що мати Махна змінила дату, аби він пізніше пішов до армії й довше допомагав вдома по господарству. Інша причина – запис було виправлено після того, як Нестора мали повісити за революційну діяльність. Але (як неповнолітнього) не змогли стратити. Відомо, що дитинство майбутнього гуляйполівського «батька» не було простим. Його родина налічувала п’ятеро дітей, тато рано помер, тож хлопчикові змалку доводилося важко працювати.
Також у книзі детально зображена історія Гуляйполя – від часів започаткування наприкінці XVIII століття до сьогодення. Автор розповідає про походження назви міста, тогочасне населення, традиції і звичаї мешканців батьківщини Махна. Поруч із цією, спостерігаємо ще одну сюжетну лінію – поїздку Лубєнського до Гуляйполя. Для кращого сприйняття обидві надруковані різними шрифтам. У такий спосіб реалізується один із відомих прийомів нон-фікшн – кінематографізм, коли думка раптово перескакує з одного сюжету на інший (у нашому випадку – з одного століття в наступне). Цей метод забезпечує авторові широкий контекст, але водночас інформація в книзі сприймається цілісно, без штучного поєднання минулого і сучасного.
Для багатьох читачів «Степового пірата» несподіванкою стане той факт, що у в’язниці Махно складав вірші. Щоправда, особливої художньої цінності в них нема. Погодьтеся: «Кони верствы рвут наметом, / Нам свобода дорога, / Через прорезь пулемета / Я ищу в пыли врага». Як стверджує Станіслав Лубєнський, Нестор писав, «бо в його епоху це було добрим тоном». «Якщо оцінювати вождів як поетів, – додає автор, – Сталін у цій царині значно талановитіший за Махна».
До речі, про революційних лідерів. У книзі ви знайдете згадки про Леніна і Троцького, а також їхнє значення у долі Махна. Є тут і про єдину зустріч вождя пролетаріату з українським анархістом. «Чому саме Махнові, зайді з провінції, що стояв лише на порозі революційної кар’єри, вирішив присвятити свій цінний час Ленін?», – запитує автор «Степового пірата». Відповіді на це немає і в спогадах Нестора Івановича, цитованих у книзі. В останнього «ні тоді, ні пізніше не склалося враження, ніби рішуча люб’язність більшовицького вождя мала якесь глибше значення».
Непростою є любовна лінія у житті Махна. Одружившись зі звичайною сільською дівчиною Настею Васецькою, яка не розуміла його ідеалів, Нестор швидко її покинув, та цілком присвятив себе революції. За однією з версій, втративши дитину від Махна, молода жінка переїхала в інше село, де прожила щасливе життя в оточенні люблячого чоловіка та чотирьох дітей. «Бабцею продавала соняшникове насіння пасажирам на станції Гуляйполе» і померла 1981 року. Іншу дружину, Галину Кузьменко, Махно завоював своїм авторитетом. Одного дня він просто прийшов до школи, де вона вчителювала, і з тих пір пара не розлучалася.
Читаючи «Степового пірата», «раптом починаєш відчувати масштаб тих подій, їхню виразність та прописаність, особливо – в порівнянні з випаленим ландшафтом сьогодення, особливо – на тлі всієї тієї пустки, що розлягається довкола», – зазначає Сергій Жадан у передмові до цієї книжки. А ще надто болючою й актуальною в історичній перспективі виглядає тема революції. Дивує те, що ця «коротка історія українського анархізму» розказана саме польським автором. Побільше б таких наших, українських.
08.05.2015