Пам'ять може чекати, вона, на відміну від нас, ні від чого не залежна, вона нікуди не поспішає. Катя Петровська, киянка, що мешкає в Берліні, написала дивовижну книгу. Називається вона "Мабуть Естер", українською її нещодавно блискуче переклав Юрко Прохасько. Написана два роки тому німецькою мовою книга отримала в Німеччині премію Інгеборг Бахман – одну з найпрестижніших німецьких літературних відзнак. Але справа не в премії, справа в книзі. мабуть, естер litakcent.com "Мабуть Естер" - таке собі родинне дослідження. Це не зовсім роман і не зовсім подорожні нотатки. Хоча Катя справді рушає в дорогу, аби віднайти бодай якісь згадки про свою родину. Вона блукає містами Польщі, України та Австрії в пошуках слідів, які могли лишити по собі її дідусі, тітки та бабусі. І оскільки сліди лежать на більшій чи меншій історичній дистанції, в більш чи менш далекому минулому, не дивно, що подорож крізь простір перетворюється на подорож крізь час, а спроба зібрати до купи свідчення й дані перетворюється на неймовірний за густотою, ліризмом та беззахисністю текст. Текст, у якому достатньо просто називання імен: "Арнольд, Озіель, Зигмунт, Міша, Марія, Мабуть Естер, мабуть, ще й друга Естер", і так до безкінечності, себто до першопочатку. Дослідження родинного дерева так чи інакше набуває біблійного звучання, що цілком природно – перелік імен завжди звучить епічно, а пригадування обставин, за яких носіям цих імен трапилося жити й помирати надає оповіді особливого драматизму. І головною інтригою тексту стає не так відновлення хронології та пошук очевидців, як просто пригадування. За великим рахунком це і є книга про пам'ять. Не так важливо – пам'ять родинну чи пам'ять національну. Адже в багатьох випадках твоє приватне, особисте минуле просто неможливо відділити від минулого цілої країни (цілих країн, оскільки персонажі книги справді розкидані імперіями та республіками). І коли Катя пише про одного зі своїх давніх далеких родичів, що 1932 року стріляв у Москві в німецького посла, раптом розумієш, наскільки умовною і невидимою може бути межа, де твоя особиста пам'ять перетворюється на пам'ять багатьох, пам'ять суспільну, пам'ять, яка не може належати лише тобі. Читайте також: Золота рибка сучукрліту Тож пам'ять про життя та зникнення представників однієї єврейської родини, пам'ять про Голокост та переслідування євреїв так чи інакше стосується і всіх інших, вона поєднує в минулому представників різних народів, громадян різних держав. В цьому сенсі книга Каті страшенно доречна, оскільки нагадує, що пам'ять неможливо приватизувати, і нейтралізувати її теж неможливо – так чи інакше вона стосується всіх, хто до неї торкається, всіх, хто опиняється в зоні її впливу. “Ми розбещені й зіпсуті числами, згвалтовані уявленнями про насильство, коли збагнеш ці числа – приймеш і насильство” Катя Петровська Можеш вибудовувати свій варіант минулого, можеш замовчувати неприємні тобі речі, можеш пропускати несимпатичні тобі сторінки – все одно рано чи пізно доведеться приймати минуле в усій його повноті, з усіма його напівтонами та протиріччями. Пам'ять може чекати, вона, на відміну від нас, ні від чого не залежна, вона нікуди не поспішає, у неї вже все сталося, тому вона може собі дозволити відійти вбік, аж доки все пригадається й стане на свої місця. Список родичів, який укладає Катя – ніби телефонний записник, який окрім свого суто функціонального призначення є ще й просто згустком емоцій, згустком ніжності й болю. "Поки бабуся ішла, могли би точитися битви. Міг би усі кораблі перелічити Гомер". При згадуванні й повторюванні імен час узагалі не так багато й важить, він викривлюється й розтягується, ущільнюється й розпадається на дрібні частини. Зрештою, як і сам текст, який є не так послідовним викладом подій, як численними яскравими спалахами прозрінь та припущень. Читайте також: Війна змін Припущень у книзі загалом багато. Навіть там, де мова йде про, здавалося б, очевидно. Скажімо, про розстріли в Бабиному Яру. Але і тут авторка допускає незнання, говорячи, що "ніхто не додумував аж до смерті", що смерть видавалася неможливою. Можливо, саме так і було, адже смерть, попри всю свою присутність і повсюдність, все одно лишається останнім, у що ми будемо вірити. Ще в цій книзі багато цифр. Переважно це кількість загиблих. Катя рахує померлих, сама розуміючи, що коли мова йде про тих, хто загинув – кількість не так багато важить. "Ми розбещені й зіпсуті числами, згвалтовані уявленнями про насильство, коли збагнеш ці числа – приймеш і насильство". Це особливо важливо читати в країні, де кількість загиблих стала повсякденністю, даністю, з якою доводиться мати справу щодня. Справді – чи новина про те, що за добу загинуло лише троє осіб є кращою за новину про п'ятьох загиблих? Загалом, як це не дивно, "Мабуть Естер" більше ніж актуальна книга саме для нас, попри те, що написана німецькою мовою і побачила світ у Німеччині. Хоча би з огляду на те, як багато для нас усіх нині важить пам'ять, її тяглість, її неперервність, її обірваність. Адже кожен має свої власні списки імен. Проте далеко не кожен готовий вимовити ці імена вголос.

Сергій Жадан
Більше читайте тут: http://tsn.ua/blogi/themes/books/mabut-pro-nas-498337.html