http://www.day.kiev.ua/uk/blog/suspilstvo/otruyeni-peyzazhi-ukrayiny
Відрізнити добру книжку можна й за тим, наскільки довго вона тебе не покидає після прочитання. Скільки часу тобі ще раптом спадають на думку влучні порівняння, скільки тижнів ти зауважуєш у людях навколо риси персонажів книги, як довго потім ще вагаєшся – мав автор рацію чи ні? Я пишу цей текст у тому числі й задля того, щоб змогти нарешті покласти край своїм роздумам над щойно виданою («Видавництво Книги-ХХІ») книжкою австрійського інтелектуала Мартіна Поллака «Отруєні пейзажі» (переклад з німецької – Нелі Ваховської).
Одразу скажу: це нелегка книга, важке і часом навіть болісне читання. Хоча насправді це один довгий – на сотню сторінок – есей про довколишні пейзажі й ландшафти. Чи точніше – про те, що за ними й під ними приховано. Адже Мартін Поллак описує місця масових убивств, які намагалися приховати від сторонніх очей. Так було в Аушвіці, де одразу за крематоріями посадили березовий лісок. А вже перед закінченням війни, коли крематорії не встигали спалювати всіх жертв нацистів, кати взялися палити тіла просто на відкритому повітрі. Горіли вони погано, а місцеві жителі потім згадували, що кілометри навкруги всі шибки вкривалися жирною кіптявою. Відступаючи, німці засипали місце масового згарища шаром землі, щоб приховати сліди злочину.
Совєти, як відомо, від нацистів мало чим, крім одностроїв, відрізнялися; вбивали людей мільйонами, а потім всіляко намагалися замести за собою сліди. Так було з Голодомором, Розстріляним Відродженням, Катинню і ще тисячами вбивств. Недарма історик Тімоті Снайдер назвав книжку про нашу частину Європи «Криваві землі», адже тут прокотилася нацистська чума, жирували комуністичні вампіри, а решту людей викосили міжусобиці, братовбивчі ідеологічні конфлікти й – як наслідок – злидні. Гірко це визнавати, але територія України за останнє століття стала масовим цвинтарем, де невинно убієнних ховали без молитви й хреста, а часом і зовсім не ховали…
Та Мартін Поллак у своїх роздумах і дослідженнях просувається ще далі. Так, визнає він, є Биківня, Бабин Яр, Курапати, Доновали, Шютцен, Кочевський Роґ та інші місця масових поховань вбитих людей, але існують – і їх не в порівняння більше – місця поховань, котрих досі не відкрито, про які ми донині нічого не знаємо. Дивимося на луку чи лісок за містом, ходимо туди на пікніки чи граємо там у футбол, не відаючи, що під землею там покояться (чи непокояться?) кістки жорстоко вбитих людей. Такі місця австрійський письменник і називає «отруєними пейзажами». Справді, не всіх же під час Другої світової вивозили у табори смерті, часто траплялося так, що 5-10-30 людей з села конвоювували на вигін, змушували викопати яму, а потім розстрілювали. Після цього вбивці закидали яму землею, а місцева людність також з незрозумілих причин згодом мовчала. Протягом десятиліть такі місця стояли без хреста й пам’ятника, порослі бур’яном – а все тому, що ніхто з односельчан не хотів про це заговорити першим, бо тоді довелося б визнати й свою провину. Мовляв, так, я тоді не став на захист тих людей, мовчав і ховав очі. І це ще в кращому випадку. Бо вряди-годи саме місцеве населення й допомагало вбивати (наприклад, євреїв), щоб потім розділити між собою майно небіжчиків.
Інколи на місцях таких прихованих від людського ока поховань розбивали парки чи будували будинки культури. Тепер там лунає дитячий сміх, гуляють щасливі мами з візочками, відбуваються концерти й дискотеки. Описуючи такі місця й їхні історії, Мартін Поллак робить велику справу – повертає мертвим їхні імена, їхні історії, право на гідність і співчуття. А також показує, що злочини таки не вдається приховати до кінця. В Україні, місці, де протягом останнього століття зло почувалося всемогутнім і безкарним, «Отруєні пейзажі» актуальні подвійно. Не кажучи вже про майстерність, з якою ця книжка написана.