Джерело
Чудернацька назва у роману швейцарця Каталіна Доріана Флореску – «Якоб вирішує любити» (Jacob beschließt zu lieben, 2011). Як можна вирішити любити? Хіба любити – це вольовий акт? І кого чи що любити – не ясно. Чи ж любити – це не найконкретніше з почуттів, скероване на визначений об’єкт? Просто якось так все-узагальнено любити? – Аякже, невимовно просто. Все зрозуміло хіба що з Якобом. Але скажу вам таке: в українській адаптації роману їх – цих Якобів – двоє. І один із них народжується двічі… Так, натякаю: легко і гладко не буде.
У румунському Банаті поблизу Тімішоари є селище «на двісті сімей» Грозенау. Це реальне містечко, до речі. Triebswetter – так дунайські німці називали село, яке румунською названо Томнатич, а українською зазвучало як Грозенау. Одним елегантним рухом цілком реалістична родинна сага про швабів Обертинів, «авантурників і безстидників», які оселилися у Банаті, перетворюється на магічно-реалістичний сімейний роман à la хроніки Макондо. Проза Флореску до того надається – от що наразі головне. Недарма роман починається замальовкою «битва Бога з Дияволом» (і під цей супровід вирине один із Якобів) – а насправді то розгортається заїжджена метафора для опису грози, і шастає під дощем дивак-подорожній, який прочитав у газеті про багату наречену, і прийшов-от сватати.
Але ні... Все ж почалося ще 1635-го. Лотаринжець, найманець-дезертир водночас і з цісарської, і з шведської армії, до котрої був переметнувся, Каспар Обертин вирішує повернутися додому. Там, на маленькій фермі з колодязем поблизу Дьєзу, на нього чекає сюрприз – його землею заволоділа інша родина. Гарячий хлопака вбиває зайд – окрім юної дочки, котру примушує споглядати смерть близьких. Марі він потім візьме за дружину, вона проживе з ним багато років, народить йому синів, відтак із їхньою допомогою його і заб’є. Бо бач, сталася прикра помилка: Каспар переплутав ферми, і вбив невинних людей, котрі володіли тієї землею у повному своєму праві.
Далі був 1769-й. Потворний самітник-браконьєр (на людей полює) Фредерик Обертин відгукується на заклик про заселення Банату, скориставшись нагодою залишити позаду розорені Великої війною землі Лотарингії. А за одно – і прокляття Каспара, з яким його роду жити стало несила (а куди ж ти втечеш від своїх мерців?). Дорогою він зустрічає розумну негарну Еву, котра бачить економічні вигоди їхнього союзу, і бере з нею шлюб. По завершенню подорожі, в якій переселенці вижили хіба що стараннями Фредерика і їхнього Бога, Обертина обирають старостою поселення. Лотаринжці Обертини сіли на корабель в німецькому Ульмі і стали зватися швабами: так вони втратили і своє французьке прізвище, писане через «Au», яке свого часу намагався в Якобі віднайти дід, записавши того через «с». Нові землі – нове життя: Обертини заснували Грозенау.
І от 1926 року у Грозенау об’явився Якоб через «к» (принаймні, він так назвався). Взяв за дружину багату стару дівку з Обертинів – вона заробила собі статок в Америці, звідти привезла і дурну репутацію. А наступного року народився той, хто нам всі ці історії розказує – теж Якоб, але через «с». Під час війни малий ховається серед могил у склепі то від фашистів, то від радянських солдатів, і згадує історію роду. Він звик бути серед мерців і говорити з мертвими. Ця корисна навичка йому ще знадобиться. Бо така у них, розумієте, родинна любов – старозавітна: око за око. Як і пообіцяв Каспар Марі: «Я собі цієї війни не шукав, то вона мене знайшла. Там добрих манер не навчишся, зате навчишся виживати. Зі мною ти будеш у безпеці», так і не витримав свою обіцянку.
Не так, по правді, кажучи, важливо, чи були убивці Каспар і Фредерик реальними предками Якоба, чи просто легендами, що їх вигадав і переповів йому дідусь. Головне, що хлопець згадує їхні страшні історії серед своїх «гостинних мерців». Їхні історії намертво зрослися з його спогадами. Ще до того, як він вирішить любити, він мусить опанувати стратегії цієї Обертинової страшної любові-помсти – Якоб є сумлінним учнем.
Ельза народила сина на очах всього селища на купі гною, прийнявши допомогу від циганки Раміни (нереально колоритний персонаж, щось на кшталт місцевого хтонічного божества). Потім Раміна розповідатиме Якобу іншу історію його народження – як історію творення нового світу, не менше. Але це мало допоможе: батько хирлявого хлопця пережив таке народження сина як власне приниження і відвернувся і від дружини, і від спадкоємця. До того ж, Раміна майже водночас із Ельзою родить Якобу й іншу дитину – байстрюка, ясно, але більш гідного такого владного батька. Коли по війні за наказом «червоних» один із чоловіків родини мусить бути засланим, батько виказує Якоба (позаяк користі від нього в хазяйстві катма). Дорогою до Сибіру юнак втікає з вагону і проводить кільки років, переховуючись неподалік Грозенау у дивакуватого священика, котрий викопує з тамтешньої землі рештки колись вбитих за неї і ховає за відповідним обрядом.
У 50-х надходить час змужнілому Якобу повернутися додому. Тож він якраз потрапляє в чергову авантюру. Шваби Грозенау збирають гроші на підкуп влади і фрахт судна, щоб повним складом повернутися на історичну батьківщину. Овдовілий Якоб-старший не бажає залишати землі і залишатися на самоті, тож повторно зраджує сина: виказує владі, що той втік свого часу з заслання. Обох Якобів депортують кудись на задвірки Румунії, де тепер їм – голим-босим – треба обживати нові землі. Вони стоять один напроти одного; той, хто не прагне прощення, і той, хто вирішив полюбити, не вміючи прощати, і вірять враз обіцянці сина: «Я побудую нам дім на краю світу». Цей буцімто оптимістичний фінал читається, напевно тільки так: вони тут, щоб загинути разом – разом, але не однаково. Така вона, вольова любов Обертинів.
(Дещо курйозно, але: у тому часі і місці, де зупинилися герої Флореску, розпочне свій роман про дунайських швабів «Гойдалка дихання» Герта Мюллер – раджу перечитати її відразу після «Якоб вирішує любити»; така собі мимовільна дилогія складеться).
Історія роду Обертинів – це реальна, досліджена і прописана Флореску історія колонізації Банату. Від заселення спорожнілих земель за вимогою Корони – до депортації штабів на окраїни «червоної» уже повоєнної Румунії. «Якоб вирішує любити» – справжнісінький епос, той самий, коли за землю брат іде на брата, а син – на батька. Знайомо і нічого нового наче. Але земля Якобів – завжди така собі нічийна земля. Символічно. Помиляється бурлака Каспар і захоплює чужі землі, які вважає за свої. Заселяє нейтральні території родина Фредерика. Вв’язуються у мучительний і нерівний шлюб, котрий має гарантувати їм статок і маєтності, Якоб і Ельза. Зведений брат за підтримки батька відбирає землі у їхнього законного власника Якоба-молодшого. Коли після своїх митарств блудний син повертається до Грозенау і заявляє своє право на маєтність Обертинів – уже пізно: земля належить соціалістичній владі. І в фіналі роману, змайструвавши нашвидкуруч халабуду для двох, стоять на нічийних голодних землях залишки роду Обертинів.
Три століття одна родина шукає свого місця, втраченого десь на початку шляху. Земля тут важлива як пережиток, своєрідний слід, якого не позбутися і який не редукується без залишку у стосунки між людьми. Всі в романі Флореску мають так чи інакше своїх двійників; і тільки їхня колективна fata morgana, їхні тучні землі Ханаану – унікальні і недоступні. Вони циркулюють між «подвоєними» героями, щоб показати нам їхню схожість.
І от Якоб сидить під землею (!), згадуючи історії Обертинів. Це його спроба схопити міраж. Він послідовно – через повільну структуру сімейного роману – компенсує втрачений простір вигаданими/уявленим/набутим часом. Історія замість Вітчизни. Момент, коли він розповідає нам про батька, діда та інших пращурів, чітко поділяє його теперішнє на «ще нічого немає» і «більше нічого немає». А минуле?.. Воно у Флореску – те, чим воно ніколи не є.
«Якоб вирішує любити» – з тих книжок, в яких всі розвішані по стінах рушниці у фіналі дадуть потужно синкопований залп. Сидить хтось серед гробів і в кожному гробі буде свій мрець. Кожному злочину – своя відплата. Кожному вигнанню – своє повернення… От гляньте. Слово «брат» у першій половині книжки вигулькне десь десяток разів; і завжди його супроводжуватиме якесь напруження – так, наче всередині ідилічної сцени всезагального єднання проявилася раптом недоречна деталь. Ще не знання, але уже передчуття. То побіжно згадають, що у Грозенау всі один до одного звертаються саме так – брате. То Каспар обернеться до посіпак: «Побратими!», і сам тому жахнеться. То саме так – «Браття!» – погрожуватиме Грозенау жорсткий в своєї безупинній жадібності Якоб через «к». І ми уже чекаємо на появу зловісного брата. І коли дізнаємося нарешті, що циганчук Сарело, котрого Якоб бере до роботи на фермі, виявляється зведеним братом Якоба через «с» – наші очікування задовольнять. Залп: «Ніколи раніше і ніколи потому батько не був настільки моїм батьком, як у ту мить, коли я дізнався, що ділю його з іншим».
І так у романі буде повсякчас. Герої тут керуються і живляться таємницями один одного, не охоче їх розкриваючи. Воно-бо і не ясно кінець-кінцем: звідки прийшов Якоб, і чи правдива версія, що до появи у Грозенау він був румунським батраком? Чи справді Ельза була в Америці проституткою? Ці непояснені питання – такій собі локус тривоги: природна ситуація позбавлена простоти, має жахливі наслідки. Ну, хіба дивно, що хтось прийшов добровільно обробляти врожайні землі Банату і знайшов там дружину? Чи те, що сімнадцятирічна дівчина поїхала на початку ХХ ст. на заробітки до Америки і повернулася при грошах?
Ні, в хроніці Обертинів історії успіху сенсу не мають. Всі вони тут серійні невдахи, а інших тут і не буде. Коли Якоб повертається після вигнання додому, він дивується. Те, що постаріла остаточно забита мужем мати, це природно; а от батько змінився кардинально: грубий моцний брутальний чоловік перетворився на висохлого істеричного сльозливого старця. А батьки ж насправді не змінилися, то подорослішав і прозрів Якоб. Тепер він здатен бачити все як є: останній із роду нещасливців... Чому Ельза не захищається від побоїв чоловіка? – Тому ж, чому виходить заміж за убивцю батьків Марі. Тому що вони уже винні, нічого ще не скоївши. Несправедливе звинувачення в історії Обертинів означає лише те, що справедливе ще не є озвученим. Дайте час – хтось, ховаючись серед могил, розкаже і їхні правдиві історії.
Власність, голод, смерть, насилля – ті координати, за якими малює свої життєві маршрути кожна генерація Обертинів; їхні родинні реліквії. Від «по суті, він завжди був голодний, навіть в бою» (це Каспар) до «одне я засвоїв. Їсти треба завжди, ніби перед стратою» (це Якоб). Різняться, натомість, форми насилля, що випадають на кожного з роду: убивство і зґвалтування (1600-ті найманця Каспара), вистежування і примус (1700-ті браконьєра Фредерика), переміщення і утиски (1900-ті зрадника Якоба) змінюють одне одного в систематичному знищенні свого-серед-інших.
Коли всі методи ґвалту Історії над людиною вичерпано – тоді настає час любити. Ба, вирішити любити.
31.05.2016