Мені, як етнічному буковинцю, вельми і вельми приємно, що Чернівці крок за кроком стають культурним центром княжої України, про що свідчить активна видавнича діяльність у цьому місті.
     Олександр Бойченко, що уславився виданням альманаху «Потяг 76» та аксіоматичним визначенням суті творчості одної видатної української (…) : «Хвала рукам, що пахнуть яйцями», подарував українському чительникові роман польського письмака Даніеля Одії «Тартак».      Дивовижний твір, що поєднує у собі реалізм, психологізм, історизм, медитацію, трагедію… 
   Автор іде від осмислення польського суспільства як постокупаційнорадянського до теперішньокапіталістичного, при цьому його герої, що приречені, відкривають у собі і в навколишньому світі глибокі – глибинні – істини, які їм уже не допоможуть, але допоможуть читачеві, бо стануть його віртуально пережитим досвідом, який у житті буде зовсім не зайвим.      Пегеери – це не тільки і не стільки будинки, а метафора (знак) способу життя і способу суспільного думання. Одія влучно і впевнено бачить і показує читачеві точку переходу від пегеерів для всіх до тартака для одного. Але суть полягає у тому, що тартак будується на пегеерах, тому він не тривкий у часі і при першій же нагоді розсипається. Точка переходу, ось вона: «страх триває хвилину, і якщо він не настільки сильний, щоб отруїти душу, про нього забувають», «Кожен шукає свого Бога, а я шукав Бога для всіх (…) я шукав цього Бога і знайшов! Але тоді забув про Бога свого, а без свого неможливо бути впевненим у Богові для всіх, і засумнівавшись, я пізнав, що таке самотність!», «Не було його й не було. Не писав, бо нібми навіщо? Люди почали хвилюватися за свої гроші. І коли хвилювання вже переросло в роздратованість, а роздратованість у впевненість, що він їх кинув, і коли ця впевненість зів’яла до апатії і сорому за те, що вони дали так себе надурити, коли всі ці етапи вже було пройдено, пробалакано і пропито, а розчарування Алеком почало слабкішати разом із пам’яттю про нього…», «Чорний дим смердів горілим м’ясом і перемішувався з хмарами. Хмари згодом опадали водою і ту воду хтось пив», «Люди почувалися так, ніби їх пограбували і залишили самих на себе. А їх ніколи не вчили залишатися наодинці з собою. Завжди хтось казав їм, що робити. Тепер ніхто нічого не казав. Треба було самим собі щось казати. Їх до цього не підготували. Залишилися тільки спогади, які були набагато цікавішими за сьогоднішній день. Бо сьогодні вони жили в злиднях. А злидні дуже нудні. І дуже смердять. Як зіпсута риба. Злидні не заїси. Бо чим заїсти, якщо злидні? Але можна запити. Тільки ж тоді вже треба пити багато. Поки світ перестане смердіти рибою».      Від точки переходу до точки неповернення – один крок, але важкий, завжди вистражданий і завжди в польоті без особливої ґарантії успіху у щонайближчій перспективі. Цей шлях – через пізнання себе, а відтак – світу, що взаємопов’язаний в одну духовну сув’язь. І це не світ між людиною і Богом, а Бог у людині і Людина в Бозі: «під обличчям, яке ми бачимо при світлі дня, завжди ховається інше – те, що згодом накриється віком домовини», «Кишки дерев нерухомі, але кожне їхнє кільце окреслює плин часу від насіння до смерті. У цій нерухомості завмерлих обручок записана історія вітру й води, повітря і світла – всього, що рухається», «порохи висушують горло. Хочеться вихаркнути щось, чого насправді немає», «порожньо перед нами і порожньо за нами, над головою — простір лякає уяву, а під ногами – земля, яка споконвіку прагне нас проковтнути», «він чув, як помирають трави, з яких земля і сонце висмоктали всі соки, хоч були такими щедрими при народженні», «останній подих, який коштує найбільше сил», «важко зрозуміти те, що не дихає», «померлий кілька годин тому так само мертвий, як і той, кого немає вже тисячу років», «Хто не йде вперед, той іде назад».      Нашарування світів і світоглядів у романі Одія передає через почуття і відчуття героїв, саме ними вони і ріжняться: «Шкіра його рук затвердла від праці, наче кора дерева, і не відчувала ніжності жіночих тіл», «Іноді вони бували так змучені одне одним, що відразу засинали. Тоді їхні дихання лагіднішали і стихали. Одне зникало для іншого. Сон забезпечував їм втечу. Відокремлено вони пірнали в простір, де відображені у хвилях вуста торкалися відображення вуст. Уві сні кожен існував лише сам для себе і наче на глибині», «Під шаром одягу не було видно їхніх змучених тіл, які тепер, коли хіть минула, не означали нічого», «один шмаркач в автобусі гаркнув на вухо своїй дівчині: «Чуєш, я, глядь, влюбився в тебе по самі яйця» «Пиздиш», -- недовірливо відповіла йому панночка.», «Батьки завжди мали рацію, навіть коли не мали її», «чим сильніше батьки намагалися пригнітити його, тим легше буде йому пригнічувати інших», «У птахові, що здіймався над полем, Марія бачила легкість кісток, завдяки чому він міг літати і не мусив ходити. Нічим не обтяжений, максимум – думкою про їжу», «Мислівський зрозумів: щось змінилося. Він завжди вважав, що все не так. Тепер побачив, що не так вважають інші», «він завжди був лише сам на сам із собою, хоч і не зізнавався собі в цьому. Тепер він це зрозумів».      Автор точний у висловах , не церемониться, коли треба показати матюкливу гостроту розмови чи думання героя, не панькається він і з традиційною шляхетною пшекістю поляків – «З поляка в Америці вилазить такий поляк, як він є. жінку продасть у бордель, друга – на запчастини, себе – за зелені!».      Роман не має логічного завершення, бо логіка вивершення таїться у фразі: «Він виблював усе своє дитинство». Це і вивершення і водночас шлях до продовження – життя, розмови, художнього мислення автора. 
Роман КУХАРУК.
"Літературний форум"  www.litforum.org