Німецький письменник і військовий Ернст Юнґер прожив винятково довге життя тривалістю сто три роки (1895-1998), при цьому маже точно вписався в рамки минулого століття. Немалий термін, зважаючи на пройдені дві світові війни та чотирнадцять поранень тільки у Першій. Фортуна була до нього поблажливою, що в поєднанні з природною сміливістю й авантюризмом, зробило Юнґера свідком чи не найстрашніших подій, яких можна було набачитися за цей час.
 
Від початку своєї участі у Великій Війні Юнґер почав записувати враження до особистого записника. Таких зошитів назбиралося шістнадцять, і саме вони лягли в основу книжки «В сталевих грозах». За формою цей текст є чимось середнім між спогадами та художнім репортажем. Своєрідний щоденник, структурований не за днями, а за пережитими автором періодами та битвами Першої Світової. «В сталевих грозах» вперше вийшла друком у 1920 році й до початку Другої Світової  була перекладена на більшість основних європейських мов. Нею захоплювався Еріх Марія Ремарк і мав її за взірець, коли працював над романом «На західному фронті без змін». На цьому факті, до речі, часто наголошують при промоції книжки Юнґера. Знаковим є те, що український переклад з’явився якраз тоді, коли країна змушена воювати. Можливо, для багатьох книжка ключем до осмислення теперішніх подій. Від самого початку книжки впадає в око увага Юнґера до того, що коїться в його голові. Тонкі психологічні деталі змушують дивитися на війну зсередини особи оповідача. Часом складається враження, що він зізнається у тому, в чому, зазвичай людина зізнається хіба собі. Описує власну недосвідченість, або як «з потаємною хіттю вклали до магазину обойму бойових патронів». Книжка, зрештою, як і особа самого Юнґера, є дещо контраверсійною. Абсолютна більшість читачів і критиків погоджується, що твір є чи не найкращим, найдостеменнішим свідченням про Велику Війну. Однак багатьом не подобається героїчний пафос автора та естетизація ним жахливих подій. Прихильники протилежної позиції стверджують, що при такій силі опису людських страждань читачеві важко уникнути антивоєнних переконань. Безперечно, що вплив тексту залежатиме, в першу чергу, від самого читача. Але немає сумніву також у тому, що в книжці стільки ж пацифізму, як вегетаріанства у Гемінгвеївських мисливських мемуарах. Так, батько Гем любив тварин і уникав їх зайвого вбивства, але коли вже стріляв, то робив це з повною віддачею. Те ж саме можна сказати про Юнґера як військового. В книжці ми не помічаємо ні зневіри, ні розчарування. Вам навряд чи трапляться роздуми про безглуздя війни, однак захоплення величністю подій чи естетський погляд на апокаліптичні картини вимерлих після газової атаки сіл не помітити важко. Юнґер був добрим письменником, але не меншою мірою добрим солдатом, що зробило стиль його письма безжальним і точним.
Перша Світова війна застала Юнґера в ранній молодості, відразу після вступу до університету. Саме вона формувала його особистість. Заперечення війни стало б для автора великою мірою запереченням власної сутності. Наголошу також на тому, що в книзі можна чітко виокремити занурення Юнґера в реальність Першої Світової, життя в ній, і вихід із неї. До першого належать кілька вступних розділів книги, до третього – два останніх. На кожному з цих умовних відрізків бачимо автора дещо іншим.
У початкових розділах домінує той романтичний, піднесений тон, який можна зустріти, скажімо, в ранніх мемуарах Вінстона Черчилля. Вже у першому абзаці «в сірому грудневому небі розплилася біла хмарка шрапнелі», – написано так ніжно, ніби це пролетіла синичка. Причиною цього є не тільки військова недосвідченість автора на той час. На початку минулого сторіччя в уявленнях про війну ще залишалася нота благородства, лицарства, мужності. Недаремно Юнґер часто вживає слово «воїн». Адже слово «солдат» у наш час набуло вже іншого значення. І якщо воїн прийшов із героїчного епосу, то солдат з цілком реальної казарми. Воїн часто є осібним бійцем за справедливість, солдат – елементом військової машини. Щойно прибулим на війну, молодому Юнґеру та його товаришам, здавалося, що їх чекає героїзм воїнів, а не солдатська служба. Зрештою, хоча й сприйняття війни автором суттєво змінюється впродовж тексту, героїчний пафос залишається до кінця.
 
Поряд із наївністю, Ернстом Юнґером керує також молодеча цікавість. Він ще не знає, що таке війна і намагається її дослідити. З майже науковим інтересом він описує глухі струси і «шурхотіння» та «лопотіння» першого почутого ним снаряда, а потім і вигляд першого побаченого пораненого, нога якого вільно теліпалася при тілі. Це все навіть супроводжувалося відчуттям несправжності, бо досі війна «здавалася мужеським жестом, радісною стріляниною на заквітчаних, кров’ю зрошених галявах». Мимоволі здається, що кров’ю заквітчаних.
Занурення в дійсність війни змінює погляд автора як на «хмарку шрапнелі», так і на власну роль у цьому окопному протистоянні. Описуючи військову службу, він вдається до найдрібніших деталей побуту, спілкування, психологічного настрою солдатів. Він згадує як відбувають варту, мерзнуть, стомлюються, бояться, сумують і особливо – сміються: «Улюбленим жартом у нас, серед іншого, було заливати храпунам у рот воду чи каву з польової фляги». Ці самі жартівники ведуть війну, яка приводить до кривавого місива, безлічі смертей, повідриваних рук, ніг, випущених кишок і стійкого трупного смороду понад селами. І навпаки – французи чи англійці теж, очевидно, не менші жартівники, як убивці. Дивна людська природа.
Після ініціації в окопах Шампані та доволі монотонних буднів позиційної війни, Юнґер потрапляє до пекла битви на Соммі. Там картина кардинально міняється. Вже немає описів пиятик чи гри в карти, немає ранкової кави, немає спокою, а лише шквальний артилерійський обстріл і повідривані кінцівки. Солдатський обов’язок придушує останні залишки гуманізму: «З нехіттю ступала нога на м’які, піддатні тіла, чиї обриси приховувала від ока пітьма. Поранених, які падали на шляху, спіткала така ж доля: вони були затоптані чобітьми тих, хто поспішав далі».
На цьому етапі Юнґер розмірковує про зміну природи війни. Стає очевидно, що окрема людина вже не грає вирішальної ролі. Радше перетворюється на витратний матеріал, натомість «героями» стають  танки та інша машинерія. Зникають красиві атаки попередніх воєн, а будні війни – це гнилі бліндажі із вошами, блохами та щурами.
Особисто для Юнґера війна закінчилася незадовго до припинення бойових дій на усіх фронтах. Попри те, що настрої в таборі німців були уже не надто оптимістичними, він залишився відданий обов’язку до кінця. Хоча кількісна й технологічна перевага ворога відбирала надію на перемогу, а літаки скидали листівки з текстом про те, як добре живеться в англійському полоні, Юнґер не переставав бути холоднокровним солдатом німецької армії. Навіть в хаосі, «в якому частина людей вже частували одне-одного сигаретами, а частина ще була зайнята взаємною різнею», – тяжкопоранений лейтенант Юнґер волів не здаватися і застрелив англійця, що стояв на його шляху. Цей і подібні вчинки, необов’язкові вбивства, викликають обурення в наш час, однак характеризують автора як солдата на війні.
Текст Юнґера – це той випадок, коли вкотре підтверджується ідея, що на війні немає ні поганих, ні добрих. Просто свій – це свій, а ворог є ворог. І перший стоятиме по один бік із тобою, поки не вб’ють, а другий будь-що намагатиметься вбити тебе і товаришів, оце й уся правда. І дай Боже, аби вона не стала для нас ще ближчою.
 
20.01.2015