Перша й поки єдина книга Каті Петровської стала успішною ще до того, як була повністю написана. Киянка, яка живе в Берліні, отримала премію Інґеборґ Бахман улітку 2013 року за прочитаний фрагмент зі своєї книги «Мабуть Естер», робота над якою була завершена тільки за кілька місяців, у листопаді того самого року. Український переклад з’явився в 2015 році з легкої й талановитої руки Юрка Прохаська. Написаний від першої особи, складний за структурою та жанровою природою текст уводить читачів у лабіринти сімейної хроніки, героями якої виступають далекі та близькі предки самої оповідачки.

В інтерв’ю російському інтернет-виданню Colta.ru Катя Петровська наголошує на тому, що в її тексті – усе правда, крім самої мови, маючи на увазі свідомий вибір чужої їй, відносно пізно вивченої німецької як своєрідного оповідного прийому, способу розповісти історію свого єврейського роду, позбавивши її кліше, розавтоматизувавши процес сприйняття. Водночас, і в самій назві книги («Так, мабуть, Естер» – бо ніхто достеменно не знає, як звали Катину прабабусю, яка загинула на шляху до Бабиного Яру), і на інших рівнях тексту Петровська постійно підкреслює непевність і неповність знання про минуле. Задокументовані факти помережані здогадами, а спогади втрачають своє джерело – стає неясно, кому вони належать, від кого були почуті та й чи були кимось розказані взагалі. Верифікувати такі сімейні перекази подеколи майже неможливо; їхній історичний часопростір вільно перетікає у метафорику, адже недарма авторка любить звертатися як до античної міфології, так і до символічного світу Біблії. Тому дійсність у її тексті – насамперед художня, де фікус, який ледь не евакуювали замість родини Катиного батька, може бути літературною фікцією, а може й ні; де смерть хлопчика під час єврейського погрому в Одесі набуває архетипічного виміру і, незалежно від волі авторки, перетворюється з одиничної події, про яку вже ніхто напевно не пам’ятає, у повторення долі розбитих об каміння біблійних немовлят.

Складається враження, що Катя Петровська не тільки реконструює, а й прозріває минуле. Ніби хтось «ізвідти» нашіптує їй відповіді на нерозв’язані питання, спрямовує її пошуки у правильному напрямі. Випадково у варшавський архів перед самим візитом оповідачки потрапляє необхідна їй фотографія, випадково давній батьків друг виявляється рабином її далекої, раптово віднайденої родички. Подивугідні збіги дат народження кревних наводять на думку про своєрідну родинну реінкарнацію або ж про якийсь непідвладний звичайним поясненням задум, згідно з яким люди-пішаки рухаються на шахівниці життя. Одним із ключових і найбільш пронизливих фрагментів книги є опис загадкового сну, який колись порушив дитячий спокій оповідачки із невблаганністю наказу, що не підлягає обговоренню. Спуск Андріївським узвозом, однією з найвідоміших вулиць Києва, спроба відчитати безповоротно зникому книгу, написану незнайомою мовою, відіграє в оповіді роль чи то провіщення майбутніх пошуків, у результаті яких і постане сам текст, чи то спонуки до його написання. Оніричний мотив перетворює реальний топос міста в метафізичний простір, де відбувається зустріч різних поколінь, кожне з яких вписує свою сторінку в літопис спільної історії.

У тексті Каті Петровської всі покоління мають власний обов’язок і виконують призначене їм служіння. Навчити мові, слідом за Адамом проіменувавши світ, – таке покликання обрали для себе її предки, створюючи по всій Європі заклади для глухонімих дітей. І хоч у сім’ї оповідачки тяглість цієї родинної справи практично перервалася, обов’язком нинішнього покоління, себто самої авторки, стала необхідність омовити минуле, повернути його із забуття у вимір теперішнього.

Інколи родичі оповідачки мають по кілька імен чи їх варіантів, перетворюючись під впливом часу та обставин із Абрама в Арнольда, з Риви в Риту, а трагедія Юди Штерна, оповитого тайною замаховця на німецького посла, подвоюється тим, що для загалу він так і лишається зрадником – Юдою, а не Єгудою, який міг би, допасовуючись до свого імені, замість невдахи-кілера стати митцем чи мислителем. Можливо, назва книги свідчить не тільки про відносність спроб достеменно реконструювати колишнє, а й про потребу мати власне ім’я, право називатися й бути собою. Смерть, забираючи людину до царства мертвих, зазіхає на те, аби викреслити її ім’я зі списків людської пам’яті. Тому для оповідачки так важливо домалювати невідомі гілки родинного дерева, а для тамтих сил – знищити навіть те, що викарбувано на могильних плитах, вмостивши ними вулиці польського містечка.

Поіменно перераховуючи своїх предків, розповідаючи їхні історії, авторка повертає їх, бодай у своєму тексті, до життя. Про біблійну та, разом з тим, глибоко архаїчну за походженням пристрасть письменниці до семантики імен згадують мало не в кожному відгуку на її твір. Оповідачка дошукується відповідностей між значенням імені чи прізвища і долею людини, ними наділеної. Занурюючись у бурхливий вир пройдешнього століття, кожен свідок якого так чи інак був забризканий його кривавим шумовинням, авторка шукає розради у власному імені: адже вона – Катерина, непорочна й чиста від злочинів тоталітарних режимів. Однак пошуки бодай уявного, але безпечного місця-раю, ще не зіпсутого присмаком гріха, Едему, в якому можна уникнути масних плям чужого горя на своєму сумлінні, є тільки погонею за міражем. Зелений, вкритий райськими яблучками схил вулиці Інститутської виявляється насправді київською Голготою – енкавеесівською катівнею (моторошне повторення трагедії у лютому 2014 року авторка, звісно, не могла передбачити). Нововіднайдений і одразу ж утрачений предок Ад. Кржевін замість епічного, позбавленого журби й клопотів прабатька («Всі ми споріднені через Адама», – думалося оповідачці) був у дійсності Адольфом. Та й на дачу-сад, що несподівано увійшла в життя і мрії міської дитини, теж упала тінь з минулого її власника – дідуся оповідачки, який спромігся пережити Голодомор, війну, нацистські табори, але так і не зміг позбутися тієї провини, що її мають живі перед мертвими.

Хоч однією з найболючіших точок у тексті є тема Голокосту, авторка також віддає шану пам’яті знищеним у часи сталінського голоду українським селянам. Адже чужих жертв, чужих мертвих не буває, – хоче довести своїм твором письменниця. Проте українському читачеві не вистачатиме в цій книзі українського контексту. З одного боку, його відсутність закономірна, оскільки авторка народилася в російськомовній родині, в русифікованому місті, в країні, столицею якої була Москва. З другого боку, авторка й не намагається подолати екзистенційний розрив між її світом і тим, що вона вважає стихією українства. Її українці – це передовсім вихідці з сіл, нащадки сильного, красивого, але й ніби позацивілізаційного люду. Характерними є описи мешканців київського будинку по вулиці Флоренції, де колись жила оповідачка. Напівбожевільна бабуся, що втратила під час Голодомору й війни усю свою рідню, говірливі сусідки в яскравих хустинах, які з віком усе більше забувають похапцем вивчену російську й повертаються до своєї «теплої української», літній гармоніст, що награє на балконі багатоповерхівки народних пісень. Навіть дідусь оповідачки, єдиний українець у її родині, уродженець міста Рівного, є насамперед «сільськогосподарником», залюбленим у землю й усе, що вона плодить. Безсумнівно: авторка щира в спробі передати своє відчуття тієї України, у якій вона зростала, за її словами – інертного аграрного краю, де лише володіння клаптиком землі дає спроможність і право на ній укорінитися. Однак, яким би традиційно привабливим не був рустикальний міф України з її едемськими садочками, він усе ж таки далекий від дійсності та, крім того, позбавлений справжнього майбутнього, і хоч авторка, очевидно, це добре усвідомлює, проте не робить спроб звільнитися від застарілих кліше.

Отже, чим є ця книга – сплаченим боргом перед тими, хто вже нічого не розкаже про себе? Своєрідною автотерапією, що дає змогу позбутися гостроти переживань і трансформувати глибоко особистісне в загальнодоступне? Поштовхом до роздумів про відповідальність, роль і місце окремих людей і цілих спільнот у перебігу історії? Чи просто прикладом того, як генеалогічні зацікавлення перетворюються в якісну літературу? Кожен із читачів може запропонувати свою відповідь, залежно від тих рівнів, на яких зрезонував текст Каті Петровської з його чи її власним життєвим досвідом.