placeholder+image

https://krytyka.com/ua/reviews/svity-i-labirynty

Авторка двох поетичних збірок Ірина Червінська дебютувала прозовим текстом. «Світи і лабіринти» не ставить собі за мету відкрити щось глобальне, порушити теми, які досі залишались у тіні, чи запропонувати нові форми письма. Натомість перед нами добротний текст у жанрі трилера. Динамічний сюжет, кримінал, втрата пам’яті — все те, на що сподіваються читачі, коли розгортають такі книжки. До цього додаються елементи фантастики (переміщення в часі, науково-технічний проґрес: роботи-андрогеноїди, нечуваний поступ медицини, моделювання світів) та антиутопії (спроба вибудувати матріярхатне суспільство).

Виникає бажання означити цей трилер як психологічний (а до аналізу роману долучити психоаналітичні викладки). Це був би виправданий крок, бо головні персонажі постійно перебувають у психологічній напрузі, яку супроводжують психофізіологічні аберації. Термінологічний апарат, яким послуговується авторка, також спонукає звернутися до психології, хоча розпізнати відмінність між «підсвідомим» і «несвідомим» в тексті доволі складно.

Загалом текст справляє позитивне враження, провокує додумати певні сюжетні лінії, звернути увагу на теперішню повсякденність і спробувати змоделювати майбутнє. Роман має живу мову, персонажів добре прописано, відчувається, що вони мають прототипів. Ірина Червінська почасти підлаштовується під героя, пишучи від імені чоловіка, але здається, що після праць Елєн Сиксу, в яких авторка обґрунтовує l’ecriture feminine, такий прийом є доволі умовним і схематичним, а стать авторки, її «жіночність» повсякчас виринають між рядків. Питання не в тому, чи Червінська здатна писати як автор, ідеться не про якість письма як такого, а про її здатність витворити чоловічий погляд на світ.

Роман асоціюється з авторкою, принаймні вибудовуються такі паралелі. Зв’язок між головним персонажем (чоловік без імені) і авторкою унаочнюють біографеми: освіта (технікум, хіміко-технологічна спеціяльність), місце роботи, міщанський світогляд («Глобальним бунтарем своєю природою я не був, та й мені вистачало на кафе з коханою… Зрештою, так живе більшість»), нахил до творчости (гурток малювання і вимушена арт-терапія у персонажа; письмо у авторки) тощо. Чоловічий образ дає письменниці змогу бодай імпліцитно привернути увагу до проблем жінок у сучасному українському суспільстві. Адже в реальності навіть такий середньостатистичний чоловік, як персонаж «Світів і лабіринтів» (до читача: «Не подумайте, я не якесь там сцикло»; алкозалежність і трихомоніяз), має більше кар’єрних шансів лише завдяки ґендерній належності. Натомість головний жіночий персонаж (також без імені) — асексуальна, неприваблива з погляду усталених канонів краси. Її умовним козирем є «внутрішній світ», та кого він цікавить у культурі візуалів? Зовсім пунктирно проглядає гомосексуальність: через обсценну лексику, до якої вдаються чоловічі персонажі і яка передає стосунки «господар — раб», та спробу змінити таку ситуацію (наприклад, у дисциплінарній системі поліції). Прихована сексуальність проглядає в зіставленні реального світу з ірреальним (сюрреальним) у релігійному контексті: наявність Бога (мотив спокути, характерна метафорика) і атеїзм (сцени, в яких героїня пояснює структуру світу, повідомляє про «зречення Бога» — і позначене логічною суперечністю наукове доведення його відсутности, заміщення Бога філософинею-неопозитивісткою Іларіоною).

Лейтмотивом роману є тема пам’яті, а саме — проблема le travail du deuil: «Що б ти не робив, ким ти не був, все одно ти будеш людиною, яка нічого не може зробити з власною пам’яттю, цим банком нашого минулого, яким живеш, яке смакуєш до найменших подробиць». Скорбота не спрямована винятково на розклад і зникнення, вона сприяє розгортанню подій, дій, конструктів і водночас має чимало спільного з деконструктивною роботою, як її розумів Жак Дерида. Цей лейтмотив міг би стати ключем до всього роману, але читач сприйме радше експліцитні перипетії тексту, що від нього й очікують і що цілком нормально для формульного жанру.