Навіть говорячи до себе, ми адресуємося до когось. Будь-яке говоріння – уже діалог. Ця книжка розкладена на два голоси, де спочатку звучать прозоре «божество і адепт релігії», потім «злодій і слідчий», відтак «спостерігач і об’єкт спостереження», аж от «діагност і пацієнт», нарешті «соратник і однодумець». І на жодному з етапів не ясно – хто ж ким тут є?!
Хоча ні… Розмову про цю книжку так банально починати не годиться. Вона парадоксальна, по-хорошому цитатна, дотепна, трішки сумна при цьому і страшно умна. Спробую заданому регістру відповідати… «Я прошу тебе відмовитися від того, що я тобі пропоную, адже воно не є тим, чим тобі здається». Знаєте що це? Це найщиріше з можливих любовних зізнань (я його в Лакана вкрала). Так ось, «Summa» Юрія Іздрика і Євгенії Нестерович – книжка про таку любов. Але таки чесно попереджу: читати цю книжку як книжку про любов – це, як один літературний герой, ходити на жахалки Хічкока, щоб подивитися, як люди цілуються.
«Summa» – ще й не зовсім книжка при тому (а жанр і визначати не беруся), тобто не лише книжка. Лапки, винесені на елегантно-лаконічну обкладинку, мають позначити текст всередині як і частину чогось більшого, і цитату, і початок-завершення прямої мови та – врешті-решт – як іносказання, двозначність, іронію. Так, усе воднораз. Так, по суті.
Summa – так називається проект (за задумом мультимедійний) двох зацікавлених у компромісі співрозмовників із засадничо різним світоглядом. Він, здається, планувався як ретельне протоколювання всіх етапів комунікації, як така собі діорама пізнання. Нестерович і Іздрик провели три тижні в резиденції Meridian Czernowitz, увесь цей час тривала їхня розмова, що спочатку мала б стати розлогим інтерв’ю під невинним виглядом чи не збірника афоризмів. Наступний етап роботи уже й ми могли час від часу спостерігати (Summa – то загалом такий собі невиправний ворк-ін-прогрес; пошуки нових форм взаємодії з читачем тішать). Під час зустрічей із публікою автори Summ’и актуалізували одне з питань – біль, мода, війна тощо, обговорювали його між собою й залучали до розмови майбутніх читачів. Результати цих бесід також мали б відбитися в книжці. Останнім (на сьогодні, так?) етапом проекту вона і є, ця книжка, що її Нестерович переконливо характеризує як «інтерв’ю-ріка» .
Назва скеровує, делікатно нам натякають автори, до «Суми теологій» Фоми Аквінського і «Суми технологій» Станіслава Лема. «Теології» і «технології» так само делікатно тут розподілилися між двома компліментарними жанрами: ніби-проповідей і рецептів (без ніби). В першому випадку маємо монологи Іздрика і короткі розмови обох авторів, котрі долучаються до тих розлогих міркувань як коментарі, іноді іронічні, іноді сентиментальні, іноді саркастичні. В другому випадку – буквальні рецепти виробництва і вживання речовин (що вони забезпечили книжці застереження +18). А також є тут короткий словничок головних концептів людської екзистенції: «життя», «рай і пекло», «людина», «психоактив», «Бог всередині», «психічна структура» і різне всяке таке цікаве – теж на правах інструкції. Тут головне саме це головне: названі поняття претендують на те, щоб бути засадничими. Тут поєднуються насмішка формулювань та тотальність відбору – не «насолода» чи «задоволення», а «оргазм»; не «ієрархія» чи «порядок», а «піраміда»; не «залежність» чи «несвобода», а «зомбі»… Різнорідні на перший погляд ці «теології» і «технології» – всі під/зі знаком «плюс»; строкаті елементи книжки такі утворюють єдність, суму.
Перше, про що в «Summ’і» йдеться, – молитва. До визначення: «Для досягнення станів конструктивного просвітлення молитва повинна бути перманентною. Практична реалізація цієї умови можлива через дихання – процес дихання повинен, водночас, бути і процесом молитви. Текст молитви, за таких обставин, – строго індивідуальний». Молитва характеризується тут як практика, але рівнозначна диханню – отож як апріорна несвобода. Таку практику можна каналізувати, реконструювати (але не конструювати – не сподівайтеся), вона не-довільна, але контрольована. Для чого надається ця вища форма залежності? Для взаємодії з Богом, із таким собі над-особистісним – це очевидно. А тепер найцікавіше: молитва є тут ще й способом долучитися до знання, вона має бути непереривною й постійною. Вона є прямими запитом, відповідь на котрий – суто синхронна питанню. Отже, молитва є диханням. Зворотне теж правильне: дихання є молитвою?
Було б то правдою! – Бо звучить вкрай спокусливо. Позаяк пізнання незмінного, точніше: непереривне пізнання незмінного, автоматично звільняє нас від необхідності пізнавати історичне. Таке собі не завтра, не сьогодні, не вчора – а суцільне майбутнє доконане. Світ, структурований молитвою-диханням, є формальним і рефлексивним. Те безформне і несвідоме, що присутнє в кожній людині, в кожному артефакті, в кожному творі через глибинну рефлексію набуває форми і усвідомлення себе… Втім, Іздрик чесно попереджає: молитися і/як дихати – це не техніка, це його одкровення; дороговказ, а не пам’ятка.
Ця штука про молитву-дихання важлива ось чому ще. В книжці багато свідомих подвоєнь: двоє авторів, дві передмови, два способи оповідування тощо. Сума, так. Сама заявлена процедура потребує щонайменш двох елементів. Але ці подвоєння реалізуються виключно як повтори щодо самих себе. Як ось ті Іздрикові молитви – безупинний ритм. Повтори є для цієї книжки таким собі первісним, початковим станом. Повтор постає і базовим принципом світогляду, про який тут йдеться, але виключно як само-повтор.
Книжка, яка нам має розказати щось дуже інтимне про двох людей, котрі говорять один до одного (а вона насправді нам це розкаже), жодним чином не обмірковує чужий досвід. Звичні приклади чужого досвіду: література, кіно, поп-культура – вони тут спорадичні і здебільшого зайві. Хіба що постібуться ті двоє: якою була би історія про них, зачинених у квартирі – трилером чи прохаськовим магічним реалізмом?.. Вони ж роблять те, що говорять.
Не лише внутрішня реальність твориться через безпосередність фізичних тілесних відчуттів, у такий же спосіб можна творити і реальність навколо. Точніше: тільки у безпосередності чуттєвих реакцій і можливий світ – тотально-внутрішній, бо межа між зовнішнім і внутрішнім за таких умов щезає. Ідеться про «простір уможливлення». Це другий – поруч із «молитвою», – головний із ключів, які відкриватимуть «Summ’у». Місцем, у якому народжується істина, – вони говорять, – є подія. Варто отож зробити ризиковану ставку на подію, відтак припустити, що люди здатні змінюватися і контролювати ці зміни в собі та зміни себе. Інше питання, чим саме буде той ризик виправданий.
Якщо вслухатися уважніше, можна почути: відчуття для Іздрика і для Нестерович – дуже різні поняття: він говорить про безпосередність переживання («рецепторне сприйняття» – це його формулювання), вона орієнтована на пам’ять про пережите («образ» – це з її тезаурусу)… Ми і не подумали, між іншим, що згадка про два ключі, які водночас/нараз відмикають одні двері з обох передмов до «Summ’и», з’явилася в книжці випадково. А ви ж в курсі, що так – двома ключами воднораз – двері ні за що не відчинити?
«І.: І у зв’язку з існуванням цих ніш і певних білих плям, що би ти запитала у Бога? Чого ти не можеш зрозуміти у цьому задумі?Н.: Треба подумати.І.: Подумай, і потім запитай мене про це».
Ці вставні діалоги – своєрідна гамлетівська «Мишоловка». Але «Мишоловка» навпаки – їхнє завдання не оприявнити істину, а ввести в оману. Кажуть, що укладають путівник «для тих, хто випадково потрапив на цю планету». – Одкровення для інопланетян чи як? Тільки такий-от чужорідний і недобровільний (потрапив бо!) слухач претендуватиме на відвертість того, хто тут говорить?.. Отож хто саме говорить тут правду? – Всі. Отож хто тут бреше? – Ті самі всі. Корисні поради, екзотичні рецепти, іронічні і драматичні #smalltalks, штучно об’єктивовані спостереження під виглядом словникових статей – все це жанрове багатство наче та шекспірівська «п’єса в п’єсі». Вона демонструє: істина має структуру вигадки.
Парадоксальність ситуації є в тому, що така вигадлива/вигадана істина виявляється неочікуваною зрештою тільки для того, хто знав її з самого початку. Для того, хто й почав цю з нами розмову, щоб тією істиною і супровідними сумнівами щодо неї поділитися. Через те, власне, слово «істина» виникне в книжці чи не єдиний раз – в Іздриковій передмові. І стосуватиметься вона не двох героїв цієї книги, а їхніх випадкових чернівецьких сусідів: «Дослухатися до істин, озвучуваних галасливими і невидимими сусідами. Дослухатися до все промовистішого мовчання одне одного»… А знаєте, нам тут іще й ненав’язливо повідомили рецепт опанування істиною. Уважно слухати випадкові розмови необов’язкових співрозмовників. І – ого! Єдиний, хто в цій книжці претендуватиме відтак на істинність висловлювання – це ми, мовчазні (ну, переважно мовчазні, так) її читачі.
Вас подібна авторська довіра потішить? Мене – так. А до такого можна і звикнути. До такого можна і пристраститися… Поговоримо про залежності? Простір уможливлення – це переважно простір забороненого. Реальне тут від галюциногенного принципово не різниться. Забувайте слово «об’єктивне», в світі можливого реалізуються тільки суб’єктивні форми переживання: манії, підозри, провини, бажання, любові. Чим глибше ми занурюємося у цей простір уможливлення, тим більше стираються межі реального і уявного, тим більша наша насолода від перетину цих кордонів – таке собі задоволення збиткової свідомості. Втім, час від часу нас пригальмують і нагадають доречно: «Рай. З раєм завжди проблеми».
Іронічні зміни перспективи у «Summ’і», втім, не такі уже й передбачувані. Зміни-то – ні, вони якраз прогнозовані (парадокс – метод цієї книжки, я попередила). А от перспективи… Подивимося фінал. «І: Ну, вчуся постійно. Н: Гедонізм же не обов’язково передбачає надмірності. І: Ну да, сибаритства немає. Але чого ж, вчора он з’їв всю гречку. Н: Це нічого, це депресія вчора на тебе напала. Сьогодні он навіть салату не доїв…далі буде…».
Повільне вживання їжі вдвох. Вони обоє згадають ще й соковиті груші у своїх передмовах, до них сміливо можна доєднати чай і ароматний, скажімо, тютюн – все це такий собі антиfastfood. Але головний герой у цій книжці (таки головний, наполягаю я!) – недоїдений салат. Він же не за причудою – той, хто вийде на сцену в фіналі, щоб оголосити кінець вистави (антракт, можливо). Спільна ця незавершена трапеза, що виникає поруч зі згадкою про гедонізм цілком не випадково, вона є способом врятуватися від рутини. Рутину можна або максимально механізувати і скороти (не їхній варіант – тут тижнями дурман ферментують), або перетворити її на священнодійство, дійство як воно є. Таїнство – таке саме, яким є у «Summ’і» говоріння до когось.
Ця виклична книжка про одкровення – вона, як ті їхні незавершені довгі трапези: не функціональна. Рецепти, що ними тут варто скористатися беззастережно, стосуються хіба що пропорцій змішування мускатного горіху з йогуртом. «Summa» – дуже традиціоналістська в тому, що шукає мудрості в слідуванні повільним звичаям і ритуалам… Хоча гречку-то під’їли вщент, зауважу.
Він розсудливо переконує: «Все, що потрібно, отримується легко». Вона наполегливо питає, що саме потрібно. Нам лишається хіба що шукати тих легких шляхів у їхній хорошій компанії.