Меню

Чернівці, 58032, вул. Перша Приміська 3
+38 (098) 715 01 81
booksxxi@gmail.com

Повернення Петера Деманта

11.12.2019

Петер Демант належить до тих особистостей, яким притаманна нездоланна воля і любов до життя, всеохопний дух пізнання, почуття свободи – як іманентної властивості. Петер Демант – істинний європеєць, архетип європейської людини – активної, маскулінної, у постійному пошукові, з необхідністю доконечного пізнання світу через власний досвід.

Петер Демант, безсумнівно, претендує на один із брендів міста Чернівців – поряд з Юрієм Федьковичем, Ольгою Кобилянською, Євгенією Ярошинською, Осипом Маковеєм, Степаном Смаль-Стоцьким, Василем Сімовичем, Ґреґором фон Реццорі, Ґеорґом Дроздовським, Паулем Целаном, Альфредом Ґонґом та іншими. Він був не лише харизматичною особистістю, а й залишив важливі свідчення про міжвоєнні Чернівці, про ту, епоху, в яку йому довелося жити, розділивши з багатьма іншими усі її виклики, випробування. Завдяки Петеру Деманту, який прийшов у літературу під псевдонімом Вернон Кресс, ми маємо можливість простежити за долею так званої маленької людини. Адже, за словами головного дослідника життя і долі нашого земляка Юрія Чорнея, «у багатьох чернівчан долі цікаві, але не всі із них ці долі розказали».

Петер Демант (2.08.1918 – 11.12.2006)

Цей чоловік не може не вражати. Він максимально заповнював кожну мить свого життя. Намагався охопити якомога більше сфер, інтересів. Був книголюбом, займався альпінізмом, гірськолижним спортом, мисливством, фотомистецтвом, був радіолюбителем, вивчав іноземні мови, був справжнім ерудитом.

І. Родина.

Ті риси, властивості характеру, які допомогли Петеру Деманту вижити не лише фізично, а й внутрішнього, він успадкував, очевидно від своїх батьків, які передали йому їх не лише генетично, а й через виховання.

Паула Демант з новонародженим сином, 1918 рік.

Зиґмунд Демант з сином, 1921 рік.

Паула Демант з дітьми, 1919 рік.
Зиґмунд Демант з дітьми, 1930 рік.

Народився Петер Демант 2 серпня 1918 року в західно-австрійському місті Інсбруку у дворянський родині. Його хрестили 10 серпня у протестантській церкві Христа (Christuskirche, 1905-1906). За чотири дні до хрещення сина тут же прийняв хрещення його тато, Зиґмунд Демант. Він був кадровим офіцером австро-угорської армії, військовим хірургом. Вчився у Віденському університеті. На його долю також випало чимало випробувань. Ще на початку І Світової війни він потрапив до російського полону – три роки перебував у таборах Сибіру. Здійснивши три спроби втечі із нього. Під час однієї із втеч познайомився з відважним ротмістром фон Крессом (саме його ім’я згодом Петер Демант взяв за псевдонім). Третя спроба втечі була вдалою, і Зиґмунд Демант через Фінляндію та Швецію дістався Австрії. Після розпаду Австро-Угорської імперії він вступив на службу до румунської армії і 1919 року переїхав з родиною на Північну Буковину, яка в той час уже входила до складу королівської Румунії. Спочатку вони мешкали у Вижниці, а потім переїхали до Чернівців.

Christuskirche. Церква Христа в Інсбруку, де
10 серпня 1918 року хрестили восьмиденного Петера Деманта. Сучасний вигляд.

Чому ж саме Чернівці?.. Нещодавно усе остаточно з’ясувалося. Під час дослідження історії вулиці Української влітку 2014 року, переглядаючи зведені із адресних книг списки мешканців вулиці, серед жителів наріжного будинку вулиць Української і Руської (під номерами 6 і 12 відповідно) я відзначила ім’я адвоката Моріца Деманта. Уже тоді виникли припущення, що ця особа може бути родичем Петера Деманта. Звісно, що цей факт не міг не зацікавити Юрія Чорнея. Тим більше, що мешкає він саме у цьому будинку. І ось недавно дослідник оприлюднив результати свого розслідування. Моріц Демант виявився батьком Зиґмунда Деманта, тобто дідусем Петера Деманта. Він був старшим радником рахункової палати і прокуристом (фінансовим радником). Його дружина Амалія Демант, бабуся Петера Деманта, була із роду Гольдбергів. Спочатку вони жили у Тернополі. Там і народився 16 березня 1887 року Зиґмунд Демант. У нього була молодша сестра Шарлотта (1894, Тернопіль – 1970, Відень), яка стала відомою оперною співачкою. Її чоловіком був композитор-експресіоніст Ганс Айслер. Моріц Демант з родиною переїхав до Чернівців, за твердженням Юрія Чорнея, не пізніше 1898 року. Отже, виходить, що Зиґмунд Демант, коли стало сутужно і його професійні навички, уміння вже не були затребувані австрійською армією, не просто шукав місце працевлаштування, а уже з власною сім’єю повернувся у рідне йому місто.

Моріц та Амалія Демант.

Юрій Чорней знайшов також і могилу Моріца та Амалії Демантів. Вони поховані на кладовищі на вулиці Зеленій (померли відповідно – 25 вересня 1929, 27 вересня 1935).

Юрій Чорней біля могили Моріца та Амалії Демант.

Мама Петера Деманта – Паула Швайцер (народ. 1896) була віденською інтелектуалкою, досить емансипованою, була своєю у австрійському богемному середовищі (як і Зиґмунд Демант, зрештою). Серед її друзів – Карл Краус, Петер Альтенберґ. Для останнього Паула від 1914 року була музою, коханою жінкою, він їй присвятив кілька книг. У 1917 році вона одружилася з Зиґмундом Демантом. Молода сім’я переїхала до Інсбрука. А 1919, про що вже йшлося, Зиґмунд і Паула Демант з дітьми, Ерні Цитою та Петером, переїхали на Буковину.

Паула Швайцер (Демант), 1916 рік.

Звісно, що в родині таких сучасних батьків-інтелектуалів, призвичаєних до австрійського мистецького середовища, були заведені відповідні звичаї. У сім’ї панував культ мистецтва, зокрема музики, книги, спорту, здорового, майже спартанського способу життя. Дітей вчили іноземним мовам; їхніми вчительками англійської і французької були англійка і француженка. Діти були загартованими, витривалими, привченими виживати у різних ситуаціях. Через те, що батько був майже повністю зайнятий службовими обов’язками, дітьми клопоталася переважно мама. Загалом, Петер Демант був дуже прив’язаним до своєї мами. Він із захопленням та зачаруванням згадував про неї все своє життя. Паула Демант помітно виділялася у чернівецькому жіночому середовищі. Розкута у спілкуванні, манері вдягатися, майстерно грала у теніс, любила верхову їзду. Вони разом з чоловіком часто вечорами грали на фортепіано. Зиґмунд Демант був чудовим піаністом. За спогадами його сина, він, приходячи після служби додому, грав на піаніно. А перехожі зупинялися, аби послухати майстерне виконання фортепіанних мелодій, що долинали через відчинені вікна.

Петер Демант (перший зліва)
з друзями, про яких розповідає у "Першому житті". Si vis pacem, para bellum.

Петер Демант отримав хорошу освіту. Закінчив у Чернівцях початкову школу та ліцей (це теперішня гімназія №5 по вулиці Д. Загула, 8). Крім того, він багато читав – світової класики, пригодницької літератури, творів про мандри, тварин, захоплювався вивченням географічних карт.

Ліцеїст Петер Демант, 1932 рік.

Надалі Петер Демант опановував інженерну професію в університетах Брно та Аахена.

Петер Демант, 1936 рік. Приблизно так виглядав Демант-студент.

Петер Демант на службі у радіобюро.

1939 рік. Ось такий привабливий молодий чоловік гуляв лондонськими вулицями.

1938 року його призвали у румунську армію. Він працював перекладачем при штабі, адже знав на той час німецьку, румунську, англійську, французьку, польську, італійську мови (як зазначає Ю. Чорней, пізніше Демант опанував ще й російську, чеську, іспанську, японську). Саме у лавах армії його застала ІІ Світова війна. «Це саме в Бухаресті — з повідомлень зарубіжного радіо — Петер Демант довідався про ультиматум СРСР 1940 року з вимогою до Румунії залишити територію Північної Буковини» (Чорней Ю. «Гулагівський романтик Петер Демант»: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/gulagivskiy_romantik_peter_demant.html). Петер Демант Повернувся до Чернівців, на окуповану совітами територію (мотивація цього вчинку ще не з’ясована остаточно). Майже рік він був лаборантом Чернівецького республіканського історико-етнографічного музею (цей досвід він описав у нарисі «Лаборант», газета «Чернівці», 2009, №№3, 6). Аж поки у ніч з 13 на 14 червня 1941 року його, разом з тисячами неблагонадійних буковинців заарештували представники НКВС, звинуватили у причетності до агентури двох іноземних розвідок і відправили на п’ять років до таборів ГУЛАГу. Загалом цей день був страшним не лише для чернівчан. 13 червня 1941 року – день масової депортації значної частини населення Балтійських країн, Західної України та Західної Білорусії.

Петер Демант – лаборант Чернівецького краєзнавчого музею оглядає старовинний турецький карабін ХVII  століття.

Фото, вміщене у «Радянській Буковині»
(20 квітня 1941 року). 

Щодо родини Петера Деманта, то також багато фактів залишаються досі не з’ясованими. На більшість із них, очевидно, проллє світло у своїй майбутній книзі Ю. Чорней. Що є на сьогодні? Його батьки розлучилися. У тата була нова сім’я – молода, на 22 роки молодша, дружина Ґезела та маленька донечка Герда. Їхні імена є у Центральній Базі даних Меморіального комплексу Яд Вашем. Отже, імовірніше за все, Зиґмунд Демант зі своєю новою сім’єю були депортовані разом з чернівецькими євреями до Трансністрії, де і загинули.

Дуже точно зазначає Ю. Чорней стосовно доль батька і сина в інтерв’ю Юлії Боднарюк: «…дуже промовистий для історії Чернівців випадок. Представники однієї чернівецької родини стали жертвами одразу двох тоталітарних режимів - сталінського комуністичного і гітлерівського нацистського. Це лише вкотре доводить їх однакову сутність» (http://buknews.com.ua/page/rodychiv-vernona-kressa-pokhovano-u-chernivtsiakh-gurnalist-rozshukav-mohyly-didusia-i-babusi-avtora-pershoho-gyttia.html).

Щодо Паули Демант, то, за одними твердженнями, вона загинула під час бомбардування Чернівців, за іншими – виїхала до Відня і саме там загинула під час бомбардування. Є ще одна версія, за якою, Паулу разом із сином Петером та чоловіком Артуром депортували у ту злощасну ніч з 13 на 14 червня 1941 року, і дорогою до Сибіру вона померла. Але достеменно доведених відомостей поки немає.

Щодо сестри Ерні Цити, то вона, як розповідає Ю. Чорней, таки виїхала за кордон. З братом вони не бачилися майже 50 років. Щоправда, ще у 1960-х вони налагодили епістолярний зв’язок. Вона одружилася, народила сина. Вперше зустрілися 1988 року у Будапешті. У 1994 році вони зустрічалися в Ізраїлі.

Андрій Алмог (небіж), Петер Демант, Далія Алмог (дружина небожа) і сестра Ерні Цита.
Рамат-Ган, Ізраїль, 27.10.1994.

Ще ніби йшлося про молодшого брата Петера і Ерні Цити, Адама, народженого у шлюбі їхніх батьків. Але тут так багато таємниць, недомовленостей і плутанини, що краще буде дочекатися виходу книги Ю. Чорнея.

ІІ. Табори і потім.

У Петера Деманта було складне життя, але цікаве – тому, що він налаштував себе до сприйняття життя як пригоди. Він ніколи не оплакував свою долю, ніколи нікого не звинувачував. І попри те, що він тривалий період був в’язнем, був позбавленим прав, він зумів залишитися вільним.

Отже, Петера Деманта після арешту заслали до Сибіру, у Наримський край. У поселенні Пудіно йому вдалося втекти. Упродовж п’яти місяців він перебував у тайзі. Очевидно, мало кому із немісцевих жителів вдавалося вижити у таких суворих умовах. А йому вдалося – звичайно, що не без впливу сімейного спартанського виховання. Його все ж упіймали. Знову звинуватили у шпигунстві на користь Австрії, засудили на 5 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Незабаром після звільнення Петера Деманта знову заарештували і, звинувативши у «контрреволюційній діяльності, спрямованій на підрив, ослаблення і повалення влади робітничо-селянських рад, а також за спроби ліквідувати основні політичні й національні завоювання пролетарської революції», присудили ще 10 років таборів і 5 років позбавлення конституційних прав. І від вересня 1946 року він відбував термін у таборі Асіно (Томська область) та в інших таборах, де виконував різні роботи.

Перше видання
«Зекамерону ХХ століття», 1992 рік.

На обкладинці табірний номер
Петера Деманта.

Про своє табірне життя Петер Демант під псевдонімом Вернон Кресс розповів у романі «Зекамерон ХХ». Часто можна почути закиди у його бік, ніби він романтизував колимське табірне життя. Справді, його твір зовсім відрізняється від багатьох інших на цю ж тему – тих же Шаламова, Ґінзбурґ, приміром. Але справа тут у зовсім різних кутах зору, відмінному світогляді, який формувався у зовсім інших умовах, реаліях. Він позиціонував себе не як людину скривджену, а як людину, яка мусить вижити за будь-яких умов – саме до такого його готували, саме так його вчили. Петер Демант завжди жив майбутнім, надією, що колись буде краще. Відрізняється минуле того ж Шаламова і Деманта. У Петера Деманта було зовсім інше виховання, він виріс в Австрії, у нього було чудове, безхмарне дитинство. Тобто у нього була зовсім інша соціалізація, інше соціальне щеплення, так би мовити, дух авантюризму, сприйняття життя як пригоди, постійне долання все більших і більших перешкод, все вищих вершин - за принципом альпінізму. Усе це допомогло йому вижити на Колимі. Життя як основна цінність, його треба прожити, його виклики треба приймати, адже іншого вже не буде (наскільки відомо, Петер Демант не вірив у продовження життя після смерті). У своєму романі він спостерігає, він фіксує, як оператор чи фотограф, ту дійсність, він її доносить до читача. І до речі, така його позиція, ще більш акцентовано передає усю абсурдність, цинізм, еволюційний відкат тієї системи. У нього часто зустрічаються такі засоби, як іронія, гротеск. І в той самий час, він з неприхованим захопленням сприймає прояви людської гідності, сили нескореності. Як-от під час опису упівців. А його найкращим другом, до речі, був українець з древнім прізвищем – Онуфрій Перун, який також, що дуже імовірно, мав підпільне минуле. Йому Петер Демант присвятив окрему главу у романі. Він називав його «одним із найбільш світлих і порядних людей, яких коли-небудь зустрічав за колючим дротом». За лекції з історії світової літератури Онуфрій Перун, який мав очевидний авторитет серед в’язнів, взяв під захист свого земляка.

Саме спілкування з українцями у таборі відкрило Деманту вперше українську історію, історію визвольних змагань, власне, місце України у світі. Він був сповнений великої поваги до цих людей, а через них – до українців загалом.

І невипадково він звернувся у 1991 році до українців з такими словами: «За самостійну Україну! – Скільки разів я чув таке гасло, скільки добрих і чесних людей страждало за незалежність «своєї рідної неньки». Там, на далекій, жахливій і водночас прекрасній Колимі, де я провів 32 роки свого життя, українці були особливим континґентом – трималися окремо і стійко, адже вони страждали за свою мрію, яка, мов горизонт, йшла далі й далі, але як мета все-таки була досягнута 1991 року. Я сам виріс у Західній Україні – в прекрасному місті Чернівці, де вдало поєднувалися культури представників різних народів. Але будь-який житель цього міста знав українську мову корінного населення – західний діалект. Румуни марно намагалися переробити назви тих місць на свій лад. Та хіба, наприклад, таку красиву й глибоку в історичному плані назву, як «Стрілецькій Кут», викреслиш із народної пам’яті?! І міська українська інтеліґенція була на найвищому рівні – Володимир Залозецький та його рідний брат – найкращий лікар у Чернівцях. Граф Василько і митрополит Віссаріон Пую, який навчався у Духовній семінарії разом із безбожником Йосифом Джугашвілі – майбутнім Сталіним. Багато, дуже багато українців розкидала доля по різних країнах, але скрізь вони залишалися синами і дочками своєї землі, не втрачаючи, на відміну від інших еміґрантів, свою рідну українську мову. І ось наприкінці ХХ століття Україна стала самостійною державою, а її гербом на жовто-блакитному прапорі став тризуб. Так тримати! – бажаю Вам, дорогі мої українці. Довго Ви боролися за незалежність – і перемога тепер Ваша. Колишній багатолітній в’язень колимських таборів (зек № З-1-504)  Петер Демант (письменник Вернон Кресс). Москва. 9 лютого 2005».

Серпень 1953 року. Звільнений раніше терміну під дією наказу «про амністію» (27 березня 1953) Петер Демант.

Але життя колишніх політв’язнів поза таборами було не менш небезпечним, адже під дію амністії потрапили десятки тисяч справжніх злочинців. Чи не було це стратегічним кроком влади, аби тримати людей у страху, напрузі, щоби вони не відволікалися на вільнодумство?.. Nа й у такий спосіб можна було «підкоригувати»  кількість звільнених політв’язнів.

Уже громадянин СРСР – П.Демант; Ягідне, 1956 рік.

Повертаємося до колимського періоду життя Петера Деманта. З квітня 1953 року його перевели на режимне становище. Того ж року був звільнений за амністією. І протягом 23 років працював вантажником у торговій конторі управління робочого постачання посьолку Ягідного Магаданської області. У 1955 році він отримав паспорт радянського громадянина, а вже від 1962-го – дозвіл на виїзд із посьолка. Досвід праці вантажником він описав у романі «Мої три пароплави. Із нотаток старого вантажника». До речі, повністю реабілітовано Деманта було 29 листопада 1991 р. Головною військовою прокуратурою СРСР.

Активний відпочинок, свіже повітря, відкритий простір, рух – те, чого потребував завжди.

1967 рік. Кожен замислився над чимось своїм.

 Незважаючи на умови, за яких потрапив на Колиму і на те, що цей край «прославився» виправно-трудовими таборами з особливо важкими умовами, Петер Демант зумів полюбити ті місяця. Та й це не дивно. Прекрасна природа, яка захоплює і, водночас, кидає виклик. Він займався гірським туризмом, альпінізмом, дзюдо, захоплювався фотографією, організував для місцевих дітей альпіністський гурток. Він відкривав не знані раніше озера і вершини. Він першим піднявся на найвищу вершину цього регіону. Аби потрапити на цю вершину, треба подолати перевал, названий ім’ям Деманта.

Здобування нових вершин...

...і відпочинок з музикою.

Петер Демант згадував у "Першому житті" про таку традицію привалів під час походу з батьками.

Петер Демант був місцевою екзотикою. Його називали шпигуном. Надто вже він не вписувався у місцеві звичаї. Багато читав (до речі, не полишав він цієї звички навіть під час перебування у таборі), зібрав велику бібліотеку. Він самотужки побудував собі будинок, біля вхідних дверей якого був навіть електричний дзвінок. Щодо бібліотеки, то це була найкраща книгозбірня на Колимі. У статті «Гулагівський романтик Петер Демант» Ю. Чорней про його бібліофільство пише наступне: «Чи не єдиною перевагою, яку Деманту давав його фах вантажника, залишалася можливість купувати після розвантаження для місцевої книгарні такі дефіцитні в Радянському Союзі книжки. Саме так у його книгозбірні з’являться абсолютно всі новинки художньої літератури — сучасних вітчизняних і зарубіжних авторів, письменників-початківців і класиків. Привілеєм купувати після розвантаження дефіцитні книжки користувався не тільки Демант. Компанію йому складало на диво вишукане товариство. Чого тільки варті в цьому сенсі батько відомої кіноактриси, красуні Аріадни Шенгелая бельгієць Всеволод Шпрінк, який вільно володів п’ятьма мовами і перекладав Сомерсета Моема російською, чи невістка Троцького бухгалтер Генрієтта Рубінштейн. Щоб підтримувати свій фаховий рівень, Демант скуповує всю доступну йому технічну літературу, оригінальні наукові монографії з мінералогії, геології, геодезії, географії, проблем клімату. Для розширення власного світогляду збирає книжки з історії, у тому числі «Історію України» Лотоцького, дипломатії, краєзнавства. Мова видання жодним чином не перешкоджала спраглому друкованого слова вантажникові. Так у його книгозбірні з’являються безліч словників, спеціальних видань різними мовами. Більше того, отримавши у 1962 році можливість відвідувати Москву, колишній чернівчанин Петер Демант щороку навідується до тамтешньої книгарні «Дружба», що на вулиці Горького, і скуповує всю наявну в ній літературу німецькою, англійською, румунською мовами. Поодинокі друзі також сприяють формуванню бібліотеки цього незвичайного чоловіка…».

Будинок Петера Деманта, 1960-ті роки.

Інтер’єр будинку Петера Деманта, 1967 рік.

На верхньому фото він за ще одним улюбленим заняттям – читанням. Можна побачити частину його бібліотеки.

Ставши виїзним, багато мандрував. Під час однієї із подорожей познайомився з Іриною Петрівною Вєчною. І от іронія долі. Ці люди покохали одне одного. Він – з минулим політичного зека. Вона – москвичка, донька високопоставленого радянського воєначальника із наближених до Сталіна. Тривалий період вони мали можливість лише переписуватися і зрідка зустрічатися особисто, позаяк мама Ірини Петрівни була категорично проти цього союзу. Історія їхніх стосунків заслуговує на окреме художнє осмислення.

 

  

 

Петер Демант та Ірина Вєчная. 1962 рік. 
Ось такими вони побачили одне одного вперше.

1978 року Петер Демант отримав дозвіл на переїзд до Криму, а вже незабаром, одружившись з Іриною Петрівною (це стало можливим після смерті її мами), оселяється у Москві.

У Москві

З дитинства Петер Демант мріяв про пригоди і мандрівки. Пригод, звісно, йому випало чимало. А от мрію про мандрівки уповні він зміг зреалізувати вже у 1980-х. Знову звертаюся до Ю. Чорнея: «Кінець 80-х років – це також час здійснення найзаповітнішої мрії. Для Петера Деманта починається період численних подорожей світом. Об’їздивши вздовж і впоперек увесь Радянський Союз, як альпініст і турист – часто мандруючи пішки або сплавляючись ріками на човнах і плотах, письменник нарешті отримав змогу бувати за кордонами першої у світі країни рад. Лібералізація політичного режиму в СРСР відкрила пенсіонерові дорогу за межі залізної завіси, куди він втрапив майже півстоліття тому. З цього часу колишній чернівчанин багато їздив країнами Європи та Америки, Азії і навіть Африки. Під час круїзів відвідав країни Скандинавії, Ісландію, Канари, Іспанію, Італію, Мальту, Єгипет, Ізраїль, Індію, Індонезію. Незабутні враження привіз із Непалу. Був у Африці і на Мадагаскарі, в Латинській Америці, проплив через Магелланову протоку. Майже всі закордонні поїздки – Середземномор’я, Китай, Індія, Непал, Індонезія, Швейцарія, Італія, Франція, Австрія, США, навколо Південної Америки і Африки, Мадагаскар, Румунія – Демант описав у листах до друзів, щоденниках».

У цей же період Петер Демант починає свою письменницьку діяльність. Народжується Вернон Кресс. Про одну половину псевдоніма вже йшлося. Щодо першої, то виникла вона ще через одне захоплення Деманта. Він з дитинства серед романів Вальтера Скотта перевагу надавав твору «Роб Рой». Особливо йому імпонувала своєю, шляхетністю, відвертістю, сміливістю героїня на ім’я Діана Вернон. Ось так, поєднавши імена двох гарних особистостей, Петер Демант створив свій псевдонім.

Видання «Зекамерону ХХ століття».
1992, 2009, 2013 роки.

Видання «Першого життя», 2001, 2008, 2019.

До читача він вперше прийшов у 1990-х журнальними публікаціями. Його перші публікації – це нариси, присвячені альпінізму і туризму. Опубліковані вони були в журналі «Московські новини» та у виданнях НДР «Турист», Світова сцена». Надалі виходили такі його книги: романи «Дзеркало тьоті Сари», «Золото Монтани», мемуари «Мимохідь», «Перше життя. Невигадана повість», «Мої три пароплави. Роздуми, спогади, щоденники, скалки», роман «Зекамерон XX століття», збірники повістей, оповідань і новел — «Ідол», «Кар’єра Тєрєхова», «Сибірські міражі», тревелог «Перед завісою».

За роботою.

Письменницькій діяльності Петера Деманта не лише сприяла, а й всіляко спонукала до неї його дружина. Вона редагувала тексти чоловіка і навіть деякі видання ілюструвала. Навіть спеціально для роботи подарувала йому чудовий, зручний стіл. Цих людей до останніх земних днів Петера Деманта пов’язувало пристрасне кохання. Це була яскрава і пристрасна пара. А чи могло бути інакше? Донька військовослужбовця і політичний зека з незрозумілим минулим, якого на Колимі звично називали (і вважали!) «австрійським шпигуном». Що могло їх об’єднати? Звичайно, лише справжні почуття та незгасний інтерес одне до одного як до особистостей непересічних. Пізнаючи одне одного, вони ніби відкривали відмінні виміри. І навіть після смерті чоловіка 11 грудня 2006 року Ірина Петрівна продовжує всім серцем кохати свого чоловіка. Незважаючи на свій понаддев’яносторічний вік, вона досі сповнена пристрасті і безмежної любові до цього «гулагівського романтика» із Чернівців.

Портрет Петера Деманта. Малюнок І.Вєчної.

Продовження "ІІІ. Повернення Петера Деманта до Інсбрука та Чернівців" - за посиланням.

Інга Кейван (текст лекції, прочитаної 20 травня 2016 року

в Науковій бібліотеці ЧНУ ім. Ю. Федьковича).

Візуальні матеріали, використані у статті, -

із архіву (також електронного) Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського

та із тих, що у вільному доступі у мережі Інтернет.