Ми взяли інтерв’ю в Тетяни Бондарчук, авторки збірки оповідань «Шлях додому», що вийшла друком кілька місяців тому і вже встигла підкорити серця читачів своїм теплом та чуттєвістю. Придбати книжку можна на нашому сайті за посиланням:

ШЛЯХ ДОДОМУ (books-xxi.com.ua)

 У розмові з Мариною Горбатюк письменниця поділилась своїм досвідом становлення в літературі, розповіла несподівані факти з життя та повідомила про майбутні плани. 

 

– Коли ви почали цікавитися художньою літературою, памʼятаєте, про що був ваш перший твір?
– Мені здається, що я весь час памʼятаю себе з книжкою. Найбільше у дитинстві любила казки. Колись була така серія «Казки народів світу», думаю, що перечитала її всю. Коли була маленька, то всі канікули проводила у бабусі з дідусем на Франківщині, у Бурштині. Там було дві бібліотеки: одна для дітей, друга – для дорослих. І вони обидві були у «старому місті», віддалено від новозбудованого містечка енергетиків, де був будинок моїх рідних. Мені, десятилітній дитині, треба було хвилин 30–40, аби туди дійти пішки. І це не просто я собі йшла, а несла зазвичай на собі торбу з кількома книжками на обмін і брала завжди по 3-4 примірники. А казки ті були великого формату, з гарними малюнками. І уявть собі, як треба було любити читання, щоби щотри-чотири дні ходити і брати-здавати прочитані книги. Бібліотекарки мене, до речі, дуже любили. Казали, що я роблю їм за літо річний план.
 
– У ваших книжках дуже часто трапляються згадки про Японію. Що саме вас повʼязує з цією країною?
– Я за освітою – викладачка японської мови та літератури, закінчила відділення японської мови КНЛУ. Довго, майже 20 років працювала на кафедрі в рідній Alma Mater, їздила до Японії на стажування. Найдовжий мій час проживання там – рік по програмі для викладачів-іноземців від Японської Фундації. Потім була коротшими термінами, по 2–3 місяці, коли писала дисертацію, брала участь у поїздках як молода науковиця. І Японія у мене в серці посідає друге по любові місце після України. Я присвятила їй дві книги. Одну – «Сніг у срібній чашці», яку видала у 2019-му році (про японські реалії). А другу – роман «Якби міста вміли говорити», який ось-ось має вийти у видавництві «Vivat». Взагалі ж це тема, яка постійно зі мною, не відпускає. Про цю країну і той мій досвід хочеться писати і розповідати багато.
 
– Що в японських традиціях, звичках відгукується вам найбільше? Що українці могли б перейняти з «азійської» філософії й світобачення?
– Відповідь на це запитання якраз можна знайти у моїй книжці «Сніг у срібній чашці», яку готую до другого видання. Там багато реалій, які мене, українку, свого часу вразили. Через японські ієрогліфи я розкриваю у цій книжці деякі філософські та культурні явища японців. І роблю це крізь призму свого, іншого культурного та традиційного світобачення. Це насправді дуже цікавий вплив, як на мене, оце поєднання двох культур. Коли ти приймаєш іншу, але при цьому зберігаєш свою. Це важливо. У такому випадку, як на мене, ефект від пізнання буде максимальний для людини та особистості. Памʼятити про своє коріння і при цьому приймати чуже, те, що тобі подобається. Мені, наприклад, дуже до вподоби японська чемність, ввічливість. Подобається те, як вони плекають своє, як популяризують свою невеличку країну на весь наш великий світ. Подобається краса цієї країни, там дійсно прекрасна природа, про яку також дбають. Життя на обмеженій суші, коли навколо вода, обумовлює певну життєву філософію співіснування людини і природи. У японців можна повчитися як із цим бути. 

Я можу багато розповідати про цю країну, тож просто хочу порадити: візьміть мою книгу і почитайте. Упевнена – ті, кому цікава ця країна та її традиції, знайдуть у ній щось для себе.
 
– Нещодавно у «Видавництві 21» вийшла друком збірка «Шлях додому». А яким був шлях до читача? Чи довго тривав процес її написання, укладання й видання?
– Цю збірку я почала писати ще до повномасштабного вторгнення. Там багато текстів про тодішніх воїнів, про тих, хто брав участь у російсько-українській війні ще з 2014-го року. Так сталося, що своїх прототипів, тих, кого потім описувала у збірці, я знайшла у госпіталі ветеранів МОЗ України «Лісова поляна». Там я волонтерила у 2020–21рр. як арт-терапевтка, приїжджала раз на кілька тижнів до хлопців і дівчат, які проходили в той час реабілітацію та відновлення у госпіталі. Ось так я зустріла багатьох своїх героїв. А вже після початку повномасштабки героями стали всі українці, хто зіткнувся з реальністю війни.

Тож почала я книгу у 2021-му році, а закінчила у 2023-му, тоді ж готовий рукопис вислала у кілька видавництв, на нього відгукнулося «Видавництво 21». За пів року була готова книжка. І на сьогоднішній день – це найбільша моя радість як авторки.
 
– Що обʼєднує усі тексти, вміщені у збірці?
– Мені здається, що всіх моїх героїв обʼєднує любов. Любов до людини, до тварини, до своєї землі, дехто має ласку любові до Бога. І всі мої тексти – вони про добро. В такому Біблійному розумінні – всеосяжному, яке проявляється часто за найскладніших обставин, у найважчих досвідах. Тож всі історії закінчуються також добре – попри всі виклики, які випадають на долю їхніх героїв. Вона – життєствердна, тому якщо ви нині переживаєте розгубленість, можливо, зневіру або ще якийсь не дуже добрий стан, то ця книга допоможе впоратися, може стати опорою. Бо там про те, що зрозуміло всім, хто проходить зараз крізь події й наслідки війни. І це те, що й обʼєднує, і допомагає.
 
– Сергій Жадан писав: «І ось мої слова, гнівні й відверті: Життя відбувається за крок до смерті!». Певна річ, у межових ситуаціях (під час війни зокрема) люди вчаться жити «пришвидшено». Як ви гадаєте, чи співвідносна ця цитата з персонажами ваших оповідань?
– Думаю, почасти так воно і є. Мої герої точно знають ціну життя. І тому намагаються прожити кожен свій день максимально повно. Незалежно від того, де він або вона зараз знаходиться: в окопі, витягуючи пораненого воїна з поля бою або ж вдома, ладнаючи черговий бус із волонтеркою для свого коханого. Війна загострила всі почуття, показала нові стосунки з часом, з простором і самим собою. І як на мене, це – найбільш цінний досвід нашого суспільства на сьогодні.
 
– Що підштовхнуло вас до написання книжки на таку складну тему? І чи є ця книжка складною для читача?
– До написання книги підштовхнуло саме життя. Мені весь час було недостатньо мене, мого прояву у тому, що стосується російсько-української війни. Я весь час відчувала власну недостатність. Трохи попустило, коли потрапила на волонтерку у госпіталь, коли змогла хочаби трохи прислужитися тим, хто служив нам своїм життям. І не написати про те, кого я там зустріла, було просто неможливо. Ну а вже після повномасштабного вторгнення, як я вже казала, героями стали прості українці, всі, хто має мужність проходити крізь війну. 

Що це для мене означає? Попри складні життєві обставини залишатися людиною. З відкритим серцем, у цінностях своєї ідентичності, землі, її традиції. З любовʼю. Любов тут головна, у цій книжці, вона рулить всіма моїми героями (не плутати з коханням, хоча про кохання у мене також багато є).
Мені здається, книга не складна для читача. Вона – підтримуюча та життєствердна, хоча багато хто пише, що плаче, коли читає ту чи іншу історію. Але це такі, добрі сльози. Вони – про очищення, про наповнення.
 
– Чи доводилось створювати «нову» мову для художнього опису реалій, в яких ми опинились після 24 лютого? Зрештою, багато слів було сказано ще у 2014 році – і українці, читаючи ті художні й нехудожні твори вже після початку Великої війни, часто впізнають себе нинішніх. Чи відчували ви злам голосу, чи може, навпаки?
– У цій книжці – ні, не відчувала. Навпаки, складалося враження, що пишу саме так, як і потрібно. Тими дефініціями, тими смислами, тими типажами. Я можу порівняти, оскільки до цієї книги, ще до повномасштабного вторгнення писала великий роман, який має вийти у видавництві «Vivat». Там історія триває понад 40 років – з 70-х років минулого століття і аж до 2016-го, коли один з моїх героїв повертається з АТО. От після початку повномасштабки я думала, що цей роман вже не знайде свого читача, бо все, що стосувалося російсько-української війни початкового періоду було перекреслено 2022-м роком. Але, як виявилося, роман написаний якось теж «поза часом», власне тому, мабуть, він і переміг у конкурсі видавництва «Vivat» минулого року в категорії Feel Good Fiction. І це, власне, те, що поєднує і збірку, і роман: відчуття добра, як у назві жанру, а ця категорія завжди людям зрозуміла. І потрібна.
 

– Як Ви переживали початок повномасштабної війни?
– Це описано у першому оповіданні збірки «24 лютого». Я стояла в корку на колишньому Проспекті Перемоги з мільйоном киян, там мала час подумати, що я роблю і для чого. Тоді ж прийняла рішення залишитися і поїхала додому. А дорогою зустріла молодого хлопця, який голосував на порожньому проспекті, бо міський транспорт уже не ходив, дороги було перекрито. Я підкинула його в центр Києва, у пункт тодішнього збору резервістів. Поки їхали почула як він ніжно розмовляв по телефону зі своєю коханою, яку заспокоював і якій пообіцяв, що все буде добре. Як потім виявилося, цей хлопець лише два дні як одружився. І коли він виходив з моєї машини, то теж пообіцяв мені, що все буде добре. Його обіцянка здійснилася: у мене все відносно добре. Вірю, що і у нього і його дружини також. Я не спитала, як його звати, нас поєднує лише ця історія, яку ми спільно прожили якихось 20 хвилин у Києві першого дня війни. А коли я повернулася до себе додому, то в той же день до мене в хату зʼїхалося до 20 людей з Києва та передмістя, з якими довелося прожити два тижні точно, доки вони не почали рухатися хто куди, переважно у напрямку закордону. Але з деким я дочекалася звільнення Київщини. Неймовірний був час: жахливий і водночас якийсь по-людськи щедрий і щирий.
 
– Чи здатна художня література формувати особистість? Якою, на Вашу думку, є найважливіша функція літератури загалом?
– Це непросте питання. Років тридцять тому, за часів мого дитинства, коли світ не був настільки відкритий та взаємопроникний, я би сказала, що так, література здатна формувати особистість. Зараз з нею дуже сильно конкурують соцмережі з їхніми швидкими та короткими меседжами. Крім того, в школі немає звʼязки: книга-вчитель, коли книжкові наративи можна було гарно у класі проговорити – таким чином, щоби це справило враження на дітей. Однак позиція у книги все одно залишається сильною, подивіться лише на той видавничий бум, який зараз переживає вітчизняне книговидання. І це добре. Це якраз про те, що будь-який соціальний запит має шанс бути відтвореним у книжці того чи того жанру або автора. 

Що я точно знаю – то це те, що книг багато не буває. Треба видавати все: і любовні романи, і нонфікшн (якісний), і горори, і фентезі, і детективи, і манґу (моя тема взагалі). Дуже незаповнена ніша перекладаної літератури з усіх, без винятку, мов. І у випадку, коли ринок буде насичений літературою різного штибу, кожен знайде те, для чого йому, в приницпі, потрібна література. Хтось розважиться, хтось зніме стрес, хтось отримає хорошу порцію романтики або інтелектуальних рефлексій. Тож основна функція літератури – закрити всі ось такі суспільні потреби в усьому їхньому розмаїтті.
 
– Назвіть ТОП-5 улюблених авторів або творів.
– Це важке для мене питання – ТОП-5. Бо складно виокремити щось аж так. Але спробую.
Почну з японців, вибачте. Ще зі студентства полюбила їхній жанр «дзуйхіцу», дослівно «слідуючи за пензлем», – короткі нариси про все на світі. Почався цей жанр з так званої «жіночої» середньовічної літератури, яка і досі вважається вершиною японської класики. Сей Шьонаґон і її «Записки в узголівʼї». Прекрасне видання також у жанрі дзуйхіцу було свого часу у видавництві «Либідь» – Кенко Хоші «Нотатки знічевʼя».
Окремо згадаю Айріс Мердок. Неймовірні романи, свого часу мала всі перекладені, щоправда, не у нас, тож перекладів Айріс Мердок українською мені катастрофічно не вистачає. З усіх її романів, мабуть, найбільше до душі мені «Дитина слова» («A word child»).
Також дуже люблю Франсуазу Саган. Її легкий стиль написання беру собі за зразок. І при цьому глибина надзвичайна. «Жінка у гримі» – для мене особливий роман.
Маркус Зузак і його «Крадійка книжок» – роман, над яким плакала місяць тому, ще дуже живо все. Це був останній твір, який ми проходили з моїм випускним, 11 класом. І за силою нашого обговорення і враження, яке він справив на нас усіх, сьогодні я його включаю у свій ТОП-5 список.
І ще Туве Янссон.

Я люблю її Мумі Троллів, але є ще одна особлива для мене історія, «Літня книжка» називається, вона також на стику «літератури без віку»: ніби і для дітей, але ж наскільки гарно заходить дорослим.
Наразі цей список ось такий буде.
 
– Ви покинули викладання в університеті, щоб створити новий освітній формат для своїх дітей. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей проєкт.
– О, це може бути дуже довга розповідь. У далекому вже 2016-му році я вирішила не віддавати свого середнього сина у системну школу. Були причини, чому я так вирішила. Так виникла «Наша Школа» і то мав бути тимчасовий варіант, на рік, чи два. Максимум – на молодшу школу і виключно під середнього сина, щоби укріпити його поза системою, дати впевненість у власних силах та поставити на нормальні пізнавальні рейки. Зараз він іде уже у 9 клас, мій молодший син навчається на два класи нижче, а старший цього року його закінчив. Тобто, проект продовжує своє життя у значно ширшому контексті, ніж це планувалося від початку. І якщо у 16-му році нас було 6 родин, то зараз є 

60 дітей різного віку, вже навіть мали один випуск цього року. Це надзвичайно цікава історія освіти в Україні, особисто мені цікава. У мене неймовірна команда вчителів, більша частина з яких викладає дисципліни не за підручником. Ми багато читаємо, багато дискутуємо, багато подорожуємо. Найголовніше, що зараз робить проект – підтримує українські родини у освітньому щляху їхніх дітей. І я щиро радію, що маю до цього дотичність.

 

Розмовляла Марина Горбатюк

maryna.horbatyuk@gmail.com