Юрко Прохасько

Юрко Прохасько (1970, Івано-Франківськ) – український літературознавець-германіст (вивчав германістику у Львівському університеті), перекладач, публіцист, есеїст, співзасновник та викладач Львівського психоаналітичного інституту ментального здоров’я, груповий аналітик (навчався групового психоаналізу в Альтаусзее). Юрко Прохасько також є молодшим науковим співробітником відділу літературного процесу в Західній Україні та компаративістики в Інституті Івана Франка НАН України, членом-кореспондентом Саксонської академії мистецтв (Дрезден). Перекладає з німецької та ідишу. Друкується в часописах «Критика», «Ї», «Tygodnik Powszechny», «Die Zeit», «Kafka», «La Repubblica», «Falter». Лауреат премії ім. Фрідриха Ґундольфа та Австрійської державної премії з художнього перекладу «Трансляціо» (2008).

Для «Видавництва 21» Юрко Прохасько переклав

• щоденник німецького офіцера, письменника Ернста Юнґера «В сталевих грозах» (2014): http://www.books-xxi.com.ua/products/v-stalevih-grozah;
• роман німецької письменниці родом із України Каті Петровської «Мабуть Естер» (2015): http://www.books-xxi.com.ua/products/mabut-ester;
• роман швейцарського письменника румунського походження Каталіна Доріана Флореску «Якоб вирішує любити» (2016): http://www.books-xxi.com.ua/products/yakob-virishue-lyubiti;
• «Європейська абетка» Карла-Маркуса Ґауса (незабаром вийде друком);
• роман «Я - воротар» Педро Ленца (у робочому процесі).

      ПРЯМА МОВА           

Про роман «Якоб вирішує любити» і те, чому українцям потрібно це знати: Це роман, який є дуже показовий, дуже цікавий для європейських доль загалом. Ідеться в цьому романі про те, щоби простежити історію одного роду німецького походження (походження з Ельзену), який у наслідок тридцятирічної війни, спустошень тридцятирічної війни, потрапляє через різні перипетії до теперішнього румунського Банату. Тоді це була територія, яку відкрили для себе якраз Габсбурґи. І далі, від кінця XVIII сторіччя, – як цей рід потрапляє до Банату, як вони вкорінюються, як засновується німецьке село, що з цим селом діється далі, що з ним відбувається у ХІХ сторіччі і, особливо, у ХХ сторіччі, коли спершу Румунія стає союзником Гітлера, і ці люди змушені робити вибір між лояльністю (так би мовити, уявною, гаданою лояльністю до свого походження німецького) і обирати опцію Гітлера або обирати опцію нейтральну. Або ця нейтральна опція могла би, скажімо, полягати в тому, що вони спробували сказати, що ми селяни і нас ця політика не стосується. Але дуже скоро з’ясувалося, що політика і необхідність вибору були просто їм накинуті – вони не могли уникнути цього вибору. І пізніше, коли приходить Червона Армія, то таке суцільне покарання усіх: і тих, які колаборували з цим прогітлерівським режимом, і тих, які не колаборували. Тобто оце питання колективної провини і покари цього німецького населення Банату. Тобто наскрізь європейська історія, яка стосується також українських сюжетів. Тим паче, що Румунія – наш сусід, і це просто треба знати (із відеоінтерв’ю з Юрком Прохаськом головного редактора видавництва «Дух і Літера» Леоніда Фінберга: https://www.youtube.com/watch?v=5VKa8ZjlXcA).

Про особисту перекладацьку доктрину: Відсутність загальної теорії перекладу для мене є дуже важливою. Не може бути розбіжності між інтенцією тексту та перекладу, який має меандрувати, стежити за текстом. Тут стає в пригоді давня теорія Арістотелевого послідовника Деметрія Фалерського, який розмежував фігури думки та мови. Одну й ту саму фігуру думки можна виразити кількома фігурами мови. Проте важливо, щоб фігура мови не виламувалася із фігури думки.Переклад (навіть коли він доволі хвацький, різкий, непритишений) ніколи не має виламуватись інтенційно – щоб, взявши оригінал, завжди можна було пояснити, чому так. Перекладач не мусить мати універсальної теорії, але мусить вміти пояснити, чому він так зробив. Мусить бути чутливим до казуїстики, до окремих випадків, мати величезний внутрішній реєстр відчувань, репертуар душевний і словесний, могти втілити реєстр у переклад. Це – ядро моєї перекладацької доктрини (zbruc.eu, 2.06.2017: https://zbruc.eu/node/66829).

Про тексти української літератури, які варто перекладати, і про те, чому найвартісніше із укрліту залишиться невідомим світові: На мою думку, з української класики беззаперечно заслуговує перекладу Коцюбинський, деякі драми Українки, «Місто» Підмогильного, Майк Йогансен, Хвильовий, Домонтович… І далі починається найголовніша трудність. Бо що робити з неокласиками? Що робити з «Музагетом»? З Тичиною? З Антоничем… Найбільша сила української літератури ХХ ст. – в її поезії, але перекладати цю поезію так, аби стало зрозуміло, яка вона – майже непосильне завдання. Тож невідомою в світі залишається найвартісніша, найпромовистіша частка української літератури(zbruc.eu, 2.06.2017: https://zbruc.eu/node/66829).

Авторка фото Ольга Сидоренко, 2016.