«Вона була з Маріуполя» – роман німецької письменниці та перекладачки українського походження Наташі Водін. Цей роман був нагороджений премією Лейпцизького книжкового ярмарку 2017 року в категорії «Белетристика». Переклала роман Христина Назаркевич.

Замовити за акційною ціною (до 10 березня)

Коріння Наташі Водін із України, але народилася вона у Німеччині (8 грудня 1945 року, місто Фюрт) у родині остарбайтерів, мала ще молодшу на сім років сестру. Її мати Євгенія Іващенко 1956 року вчинила самогубство ‒ Наташа потрапила до сирітського притулку. Згодом працювала друкаркою, телефонною операторкою. І лише на початку 70-х вирішила змінити свою долю: закінчила мовну школу, розпочала кар’єру перекладачки. Як перекладачка у 1970-80-х роках відвідувала Радянський Союз. Переклала німецькою твори Євгенії Ґінзбург, Венедикта Єрофєєва, Андрія Бітова. Наташа Водін ‒ вільна письменниця, мешкає у Берліні.

Головною героїнею твору «Вона була з Маріуполя» є мати Наташі Водін, яка, власне, й походила із Маріуполя. авторка осмислює не лише долю своєї мами, а й усього її трагічного покоління, епоху. Очевидно, що це був також спосіб повернення Наташі Водін до себе, непростий шлях, який вона мала пройти, аби вимовити історію своїх травм.

«Більшу частину свого життя я взагалі не знала, що мої батьки – примусові робітники. Ніхто мені цього не розповідав – ані батьки, ані моє німецьке оточення, в культурній пам’яті якого не існувало масового феномену примусової роботи. Я цілі десятки років нічого не знала про власне життя. Я не мала поняття, ким були всі ці люди, з якими ми жили в різних післявоєнних ґетто, не знала, яким чином вони потрапили до Німеччини: всі ті румуни, чехи, поляки, болгари, югослави, угорці, латиші, литовці, азербайджанці та багато інших, які, попри таке вавилонське мовне стовпище, якось розумілися. Я знала лишень, що належу до свого роду недолюдей, до сміття, яке залишилося від війни», – розповідає у своїй художній біографії Наташа Водін.

«Вона була з Маріуполя» – це роман-палімпсест: письменниці доводиться дуже обережно і дуже послідовно знімати шар за шаром своєї родинної історії та колективної європейської історичної пам’яті – не лише задля того, аби «прочитати» своє і своєї мами минуле, не лише для того, аби подивитися у дзеркало ідентичності, а для того, аби раз і назавжди віднайти в собі Людину.

Крізь призму однієї із досі найбільш контраверсійних тем – примусові робітники Другої світової війни – Наташа Водін розповідає історію Європи, зокрема Східної Європи – поступово розкриваючи її для себе. І те, чим ділиться письменниця з читачем у результаті таких своїх інсайтів, особливо важливе для України. Особливо важливо, що ці думки, ці меседжі ідуть із Західної Європи.

«Про Маріуполь я на той час фактично не знала нічого [мається на увазі 2013 рік. – Прим. Автора цього матеріалу]. Під час розшуків матері мені й на гадку не спало дізнатися щось про місто, з якого вона була родом. Маріуполь, який упродовж сорока років називався Жданов і щойно після розпаду Союзу повернув собі свою колишню назву, залишався для мене закритим місцем, на яке я ніколи не проливала реального світла. Я зроду-віку затишно почувала себе у фантазіях, у власних уявленнях про світ. Зовнішня реальність становила загрозу цій внутрішній домівці, тому я, як могла, уникала зустрічей з нею.

Моє початкове уявлення про Маріуполь виводиться з того, що в моєму дитинстві ніхто не робив розрізнення між окремими державами Радянського Союзу, всі мешканці його п’ятнадцяти республік вважалися росіянами. І хоча в середньовіччі Росія утворилася з України, з Київської Русі, яку називали колискою Росії, матір’ю усіх російських міст, та все ж і мої батьки говорили про Україну так, немов би вона була частиною Росії – найбільшої у світі країни, як казав мій батько, величезної імперії, яка простягалася від Аляски аж до Польщі й займала одну шосту частину суші. Порівняно з Росією Німеччина була не більше ніж плямою на карті світу.

Українська мова розчинялася в моєму сприйнятті в російській, і коли я хотіла уявити собі маму в її молодості в Маріуполі, то вона завжди поставала мені в російських снігах. Вона йшла, одягнена у своє старомодне сіре пальто з оксамитовим коміром – єдине пальто, яке я будь-коли на ній бачила, – йшла темними заледенілими вулицями в якомусь безмежному просторі, крізь який споконвіку свистіла хурделиця. Сибірські сніги, які вкривали всю Росію й Маріуполь теж, зловісна імперія вічної холоднечі, в якій панували комуністи.

Дитячі уявлення про місце народження мами протривали в моїх внутрішніх, недоступних нікому комірчинах десятки років. І навіть коли я вже давно зрозуміла, що Росія та Україна – дві різні країни і що Україна нічого спільного із Сибіром не має, все ж це знання ніяк не змінило мого образу Маріуполя – і це при тому, що я навіть не була певна, чи справді мама родом саме з цього міста, чи, може, я вигадала собі той Маріуполь, може, мені просто сподобалася така назва. Часом я не впевнена була навіть, чи справді існує місто з такою назвою, чи це просто моя фантазія, як і багато чого іншого, що стосувалося мого походження».

І, звісно ж, «Вона була з Маріуполя» – це роман про маму, образ, ледь вловима, але дуже відчутна тінь якої присутні у кожному знакові тексту, як присутня вона у генотипі своєї доньки, а тому цей зв’язок дуже міцний і не приречений на розпад. Це те, що завжди виринатиме – у снах, асоціаціях, дежавю, синхроніях, текстах. Це те, що відкриватиме і заліковуватиме рани. Це та правда, яка обростатиме домислами, лягатиме свіжими шарами на пергамент, творячи інший палімпсест.

«У мене є два її фото, вона їх мала ще з України, портретні фотографії, зняті у фотостудії. На одній вона – молода дівчина, років вісімнадцяти, поруч із нею худенька сива жінка, про яку я не знаю, хто це. Моя тоненька, мабуть, від недоїдань мама одягнена в просту літню сукенку, її густе темне волосся пострижене під паж, мабуть, така зачіска була тоді в моді. Очевидно, фотограф хотів продемонструвати свій художній хист і надати її образу таємничості, тому що ліва половина обличчя затінена. Вона має вигляд дитини, проте невинність і беззахисність на її обличчі поєднуються з якимось моторошним знанням. Важко повірити, що така ранима людина може витримати стільки знання – немов якийсь тягар вагою в тонну завис на тонкій нитці. Сива жінка поруч із нею, хоч і делікатна, проте має в собі щось чоловіче, відповідно до віку це могла б бути материна бабуся. Сіра сукня з білим мереживним комірцем, пряма осанка, строгий вираз, на обличчі – гордість приниженої та ображеної. Це, найімовірніше, 1938 рік, пік сталінського терору, голоду і страху.

Мама Наташі Водін та бабауся

Natascha Wodins Mutter und Großmutter ©Privatarchiv Natascha Wodin

На другій фотографії мама вже трохи старша, можливо, це фотографія з війни, незадовго перед депортацією. Тут її погляд звернений зовсім у себе, в якийсь далекий, незмірний краєвид, меланхолія її рис позначена тінню посмішки. Обличчя обрамлене хустиною в народному українському стилі, її просто накинуто на голову. Можливо, вона пішла фотографуватися, щоб зробити останнє фото в Україні, фото на пам’ять.

 

Євгенія - мама Наташі Водін

Jewgenia - Mutter von Natascha Wodin ©Privatarchiv Natascha Wodin

Яка красива жінка, так каже кожен, хто бачить ці старі чорно-білі знімки. Вже коли я була дитиною, мамина краса була мало не міфічною. Яка красива жінка, казали про неї постійно. А ще: яка нещасна жінка. Здавалося, в моїй матері нерозлучно поєдналися краса й нещастя, в таємничий спосіб зумовлюючись навзаєм.

[…]

Отож уся моя родинна спадщина складалася з цих двох історичних документів, свідоцтва про одруження та карти праці, трьох чорно-білих фотокарток і старенької ікони, яку мама поклала до свого клуночка в далеку дорогу. Ікона із золотим тлом зображала сонм найважливіших православних святих. До найдрібнішої рисочки було виведено кожну деталь, можна було роздивитися навіть нігті святих.

Якщо я і пригадую собі щось достеменно, то це те, як моя мама розповідала про вбогість своєї родини в Україні, про постійний голод. У моїй пам’яті її життя в Україні визначали страх Сталіна та злидні. Але як поєднати бідність із цією коштовною іконою, яку вона привезла звідти із собою? Ікона чудесним чином пережила депортацію і трудовий табір, вона не загубилася в дорозі, не зазнала пошкоджень, ніхто її в мами не відібрав і не вкрав. У всіх бараках, де ми жили, вона завжди висіла в кутку, тихо і таємничо поблискуючи, це до неї я звертала свої найгарячіші дитячі молитви, розпачливі прохання, щоб мама жила, коли вона вчергове прощалася зі мною і сестрою й лягала помирати. Тепер ця ікона висіла в моєму берлінському помешканні над старою католицькою костельною лавою, яку я колись знайшла на одному горищі. Мабуть, ця ікона – найкоштовніша річ, що мені будь-коли належала.

До цього скупого архіву я могла додати лише кілька нечітких, сумнівних спогадів, дитячих спогадів, можливо, то й не спогади ніякі були, а тільки піна, залишена за десятки років процесу настоювання часу в пам’яті».

«Вона була з Маріуполя» – це і спроба роздивитися кожну найдрібнішу деталь, нігті святих і, можливо, залишки зішкрябаних шарів палімпсесту під ними.

До 10 березня роман Наташі Водін «Вона була з Маріуполя» можна придбати за акційною ціною. Нагадаємо, що акцію «Жінки, про яких пишуть книги» видавництво оголосило з нагоди Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир. На кожну із 12-ти книжок, що беруть участь в акції, діє знижка 20%. Більше тут

Інга Кейван, PR-менеджер «Видавництва 21»

ikeyvan7612@gmail.com

https://www.facebook.com/profile.php?id=100001499791735